я чомусь не пам'ятаю скільки кроків до неба
не знаю, де цвіте людське щастя,
але я пам'ятаю як в дитинстві порізала зап'ястя,
бо один хлопчик сказав, що так треба.
я волала від болю, коли мене везли в лікарню.
терпіла, коли мені ламали крила сусідські хлопчурі,
але серце ще билось легко, так легко, що відчутно в голові
я тепер знаю, що щастя не повезеш в міську друкарню.
мене топтали сотні чи навіть тисячі босих ніг,
вони добивали в мені хорошу людину,
а я пробачала їм кожну їхню провину.
і лагідно кричала кожному мужчині: "Як ти міг...?"
я знайшла дорогу до неба. Так, саме до неба!
я бігла туди, я втікала від цих живих монстрів
і на прощання кожному кричала: " а щоб ти згорів!"
мені це виривалось із серця, це була його остання потреба.
