В душі буває пронизуючий біль,
І лише деякі можуть зрозуміти,
Побачити, пізнати, пережити,
А потім пізнати печаль,
І той хто біль цей пізнав,
Відчує в своєму серці,
Не мов тисячі ран,
Що кровоточать одночасно,
Він розуміє, він один,
Сам з болем на одинці,
І нікому йому допомогти,
Лише він сам, в темноті,
Не мов в лісі дрімучім,
Якому нема кінця,
І кожен промінь сонця,
Це надія на спасіння,
Коли з тобою дорогі люди,
Рідні, близькі та твої друзі,
Цей промінь стає сонцем,
І твій душевний біль втихає.
( Я знаю що це марно, але я не здамся і не важливо, скільки разів я оступлюся! ) Мої улюблені слова.
Так шкода, що коли цей промінь сонця загасає (рідні, близькі) залишають, рани починають ще дужче кровоточити... Та й все більше.
Але чим більше сонця - тим рідше тебе відкидує у темряву. А потім починаєш звикати до такого стану. І сам вчишся втримувати себе - будуєш якісь містки над прірвою, хоч інколи здається, що ось-ось знову там опинишся...
Спасибі за вірш - близький мені
White Heart відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
