|
- Що там дієтся на небі?
- Який на вигляд, Бог?
- Давайте вежу зведем!
Жильці вели щоденний монолог.
Тримавши кожен у своїй уяві,
що всеж таки то доберутся
гуртувалися самі цікаві,
думали що хмари розійдутся.
Постукають Всевишнього у двері,
їм щиро ангели відчинять
дорогу килимами встелять,
взаємно їм проявлять милість.
А іншим і не так здавалось,
що хмари, це простий обман!
Не вірили у Біблію яка століттями писалась,
Мовляв: - Нікого там нема.
Та всеж цікавість не давала спати,
багатьом хотілось слави!
Рукою Бога, досягати,
робити там гучні забави.
Деякі боялись другого потопу,
який пророком віщувався
думали що не сягнуть їх там хвороби,
так вірили й ніхто не серечався.
Якщо Всевишній знов захоче покарати,
нашле на землю кару
своє життя там зможуть врятувати,
найдуть спасіння чари.
Тоді земля одною мовою лиш розмовляла,
небуло там перекладачів
всім зрозуміла мова існувала,
з небагатьох та зрозумілих слів.
Цеглин йшли міліони,
єдналися смолою,
на плодовитих землях Вавилону
поверхи росли горою.
Будова поколіннями тривала
старійнини так прадіди й діди,
і працю батька діти починали
на будування йшли роки...
Мінялися правителі, царі,
і вежа височіла
немов би равлик у руці,
потрошки піднімаєтся уверх так сміло.
Велике скупчення народу,
хто в вежі а хто зовні
носили цеглу, подавали воду,
тривало так усе змістовно.
А вежа височіла й височіла,
сягнула метрів девяносто
труд людей перетворявся в діло,
хоча й було не дуже просто.
У середині поверхи ділили,
вищий чин розпоряджався
на стінах правила вчепили,
щоб кожен як в домівці почувався!
Та самий височенний,
був поверхом Мардука
усіма шанований змиренний,
до нього то складали руки...
Придуманий самим народом,
його словами величали...
Його то називали Богом!
- Ти земний правителю кричали.
Цей поверх золотом оббили,
щоб бачив кожен із людей
щоб все більше приходили,
поглядом скликав мов соловей.
Для величання божеству Мардуку,
усі надіялись на нього
що докажуть свою Всевишньому науку,
вежа буде дверями до Бога!
Та розгнівався землі творець,
Отця небес це дуже засмутило!
тоді промовив до людських сердець:
- Щож ви тут зробили?
- Хіба вам мало було всього?
- Що на землю я вам дав!
- Для іншого в вас розум, руки й ноги,
- Чому ніхто мене не запитав?
- А самовільно будувать почали...
Та люди цього звернення не чули
мрію свою вперто не лишали,
щоб поверхи Всевишнього сягнули.
Й зійшов Отець з святими,
пожалів людей не покарав
лиш різними думками перекинув,
та їхню мову помішав.
Тоді розсіяв будівельників немов пшеницю,
по всіх куточках світу
заніс у інші лиця,
щоб не будували вежу їхні діти.
А ті що залишились,
стали одне одного не розуміти,
із здивуваннням на товариша дивились,
думки про вежу перестали гріти.
Й прийшлося їм лишити,
так й вони зробили
розбіглися почавши іншим жити,
а роки із часом вежу розвалили.
Та слід про неї залишився,
в історії земної нашої планети
а місто в Вавелон перетворився,
про це нагадують художники й поети.
2 квітня 2013 року...
ID:
414919
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 02.04.2013 11:05:18
© дата внесення змiн: 02.04.2013 11:05:57
автор: Ель Демір
Вкажіть причину вашої скарги
|
