під ногами топчу невидимий простір -
пустоту, від якої не втекти, не забутись…
так хочеться впасти у прірву бездонну
і назавжди цього болю позбутись…
але сила не там, де тікаєш від болю…
біль - то є радість свого роду - п'янка
мить забуття від клітки до волі…
це для нас рятування рука…
під ногами топчу невидимий простір,
пустоту, де живого немає нічого…
як загрузнеш – не вийдеш, і сум лиш та відчай
у серці твоїм засядуть надовго…
під ногами топчу пустоту... сповиває
біль та жаль, що, як аркуш новий,
ти життя не почнеш... пустота наповняє
нічим... й розуміння причин,
що так душу ятрять, і корючиться тіло,
і ти знаєш, що назад не підеш…
а вперед? з чим? пустота розібрала…
як життя ти своє проживеш?
назад кроку немає. крокувать лиш вперід,
але сили кидають на шляху безталаннім…
покидають й вони, й пустота - як сто бід -
і за нею лиш слово останнє…
