Коли моє життя перетворюється на пустелю, стає одноманітним програвачем одних і тих же днів, подій і жестів, то тоді завжди з’являється ВОНА. Спочатку я вважала, що це лише моя хвора уява, що ВОНА - плід перевтоми та виснаження, у крайньому випадку, результат перенесеної нещодавно хвороби. Та з роками це переросло в закономірність.
За ці роки ми майже стали одним цілим. Я вже не можу без неї. ВОНА – це Я.
Навіжена? - Можливо!
Несповна розуму? - Напевно!
ВОНА в моїй голові, і як би мені не хотілося, ніколи не зможу від неї щось приховати:
- Червона чи чорна сукня? – Прокручую у голові.
- Чому питаєш, сама ж знаєш – авжеж чорна!
- А я, можливо, хочу червону! – Намагаюся сперечатися із нею.
- Кому ти локшину на вуха вішаєш, одягай чорну й не смикайся.
Моя воля вбита її рукою, і я, не маючи вибору, одягаю чорну сукню. Так, вона мені пасує, але той факт, що це вибір когось іншого принижує мою гордість. Та яка до біса гордість, та зникла десь рік тому. Я повністю під її волею!
Та кожного разу, коли ВОНА зникає, я молю повернутися – бо ми одне ціле. І без неї мене немає. Тож, коли наступного разу зустрінете мене й не впізнаєте – не ображайтесь!
Краще посміхніться і запитайте, як у мене справи…
