Весна видзвонювала веселими струмочками, щебетом-цвіріньканням птахів, синьооким небокраєм, ніжністю пролісків, вплітаючи у цю дивну пісню всі звуки навколишнього світу . Весняним пробудженням линуло звідусіль...
До Варі весна приходила дитинством: улюбленим платтячком і квітуючим садом. Маленьке яснооке дівчатко стояло під розлогими, розкішними деревами, а навколо — біло-рожева пелюсткова завія з яблуневим подихом. А ще маминим веселим сміхом. Виплутуючи з Вариного волосся запашні пелюстки, вона щиро сміялася, міцно пригортаючи дівчинку, пестливо називала Медункою.
У дитячому будинку, де згодом опинилася Варя, був тільки великий, красивий, особливо восени, парк. Так у її життя увійшла осінь. Вона витирала краплі дощу, що часто змішувалися з невтішними дитячими сльозами. Варя виростала, навчалася, відвойовуючи своє "суспільне" під сонцем місце. Згодом пішла працювати на текстильну фабрику. Познайомилася з Володимиром і... у життя юнки увійшло щире кохання. Мріяли вже разом. Вирішили одружитися, будувати свій дім, ростити сад. Працювали завзято, натхненно, адже для себе. Та завтрашній день ніс нові випробування... Хлопчача вечірка закінчилася бійкою, а відповідальність поніс Володимир, взявши всю вину на себе. У результаті — 5 років позбавлення волі. Друзям заповідав берегти Варю, а її молив вірити і чекати. Варя чекала. Перечитуючи щовечора листи, набиралася сили і віри. І чекала... Друзі, дійсно, не залишали її саму, часто приходили, забирали її до гурту. Та дівчину вражало те, з яким відчуттям безкарності жили друзі Володимира. Тому, здебільшого, відмовлялася від таких зустрічей. Вони ображалися і скаржилися Володимиру. Листи коханого приходили недовірливими і якимись злими. Жити в містечку ставало дедалі важче. І при першій же нагоді (набирали ткалей у далеке поліське місто) Варя поїхала на кілька років на фабрику, яка тільки починала свою діяльність. Думалось, що там буде, легше чекати і ніхто не бачитиме її переживань. Замкнулася у своєму нещасті, багато працювала і чекала листів. Та відповіді забарилися. Варя писала, пояснюючи причину від'їзду, просила вірити. Минуло три роки. Дівчина вже не рахувала днів до зустрічі, час ніби зупинився.
Новизну в буденне життя вніс наступний рік, у її буття протиснувся ще один Володимир. Варя не знає, як йому вдалося пробитися до її серця через пекельний мур образи, болю, розпачу і зневіри. В такі хвилини старалася уникати Вову (тільки так іноді могла назвати нового знайомого). Але він знову приходив, вперто домагався зустрічі, засипав квітами.
А весною, в день свого народження, запросив усіх дівчат до себе додому. І вони таки вмовили Варю прийняти запрошення. Веселим, галасливим натовпом підійшли до його будинку. Варя остовпіла! Величезне обійстя квітувало яблуневим садом. А маленькі ніжно-рожеві пелюсточки килимом встеляли землю. Варя не могла ступити на доріжку, засипану такою ніжністю: «Як у дитинстві! Її мрія наяву!» Відступило на мить її суворе інтернатівське життя, розтоптана любов... Чарівний вечір продовжився за опівніч, став ніччю, ранком, днем. Зачарована дівчина на вихідні залишилася у Вови. Щось сталося з її душею, опиратися мрії не було вже снаги. І на диво собі прийняла запрошення бути у нього цілий місяць, до повернення батьків. А з їх приїздом і визначити день одруження. До приїзду батьків готувалися ретельно. Особливо "замітав сліди" Вова. А Варя, допомагаючи наводити йому лад у розкішному домі, щиро посміхалася:
— Навіщо? Адже бути знайомству. — Не відчувала зради і тоді, коли хлопець попросив її повернутися в гуртожиток.
— Підготувати потрібно батьків поступово, — запевнив.
І готував. Довго. Минуло літо, дівчина щовечора чекала зустрічі. Вже і дівчата затурбувалися, почали розпитувати, де ж подівся. Тривога закрадалася у серце, а Варя відганяла стурбовані думки. «Хіба ж може доля іще вдарити сироту? Чи не достатньо вже?» — запитувала сама себе подумки знічена дівчинка. Переказувала друзями вітання Володимиру, перепитувала де він. Боялася повірити у зраду. Нарешті, на порозі з'явився Вова. Кинулась назустріч, чекаючи пояснень, відкидаючи всі сумніви. Але зустріла холодний погляд і жорстокі слова.
— Не шукай, не бігай за мною, змінилися обставини і бажання.
« Неправда!» — кричала душа Варі, а тіло, зів'явши, опустилося додолу, де так і просиділа до приходу дівчат. Дозволила собі принизитися ще раз, коли відчула під серцем "подарунок кохання". Розповіла про дитину, попросила допомоги, поради. Але це не вразило колишнього коханця.
— У мене вже росте дитина, якій я не поспішаю дозволити називати себе батьком, — буркнув у відповідь. Ще й загрозливо застеріг. —Не смій скаржитись моїм батькам.
Крижаною стала її душа, в якій визрівала остаточна і страшна думка: "Позбутися дитини, яку ненавидітиме все життя, як і її батька". Безглузде рішення, яке прийняла у пору найбільшої спокути, вбила життя крихітної істоти, що видихнула страшним болем тіла і душі Вариного єства. Найстрашнішу таємницю жінки знали тільки лікарі. З того дня Варі здавалося, що не тільки дитину згубила, а ніби душу і серце вийняли з її грудей. Рана горіла, не загоюючись навіть часом. Жила, ніби камінна.
Телеграма від Володимира прийшла, коли вже змоги жити майже не залишилося: "Звільнився достроково. Знаю, люблю, чекаю. Приїжджай, рідна". Відклавши телеграму під подушку, Варя плакала до ранку. Вирішила до кохання, яке сама ж зрадила, більше не повертатися. Та через декілька тижнів отримала ще телеграму, потім іще, потім ще... І ось остання в її руках: "Чекаю четвертого, а п'ятого виїжджаю до тебе". І Варя здалася, зібралася "додому".
Під стукіт коліс потяга, що мчав назустріч справжньому коханню, виплутуючись із подвійного кола зради, снували розгублені думки молодої жінки, а погляд ще залишався на пероні, біля дівчат. Поїзд ніс її у відоме і невідоме, тому подруги тривожилися, як же відбудеться зустріч, а чи буде Варя щасливою?
P.S. На жаль, ці запитання залишилися без відповіді. Не написала Варя жодного листа. Чи ж квітує в її житті весняний сад? — питають подруги одна одну. І чекають листа. Чекають кожної весни.
А навколо знову пелюсткова яблунева заметіль...
Життя, насправді, дуже жорстке. Вистояти, не зламатися, а ще не озлобитися,не спадлючитися, коли воно тебе "дістає" і принагідно допомогти ближньому і можна тішитися, що прожив його більш-менш гідно.
Оповідання чудове, дякую, Таню!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Життєво, трепетно... А закінчення народжує відчуття співпереживання і дозволяє вимріяти бажане для ЛГ щастя...
І так хочеться аби Вона цвіла, а не вянула, бо ж яблуневий цвіт прекрасний і дає надію дереву життя
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
чудово Тетяно - однозначно -чудово.Трепетно, вразливо і надзвичайно чутєво . молодець.після прочитаного і сльози на очах і гордість за такого автора .дякую за куточок хвилюючого раю .
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Кажуть, що біда одна не ходить,їх ваша, Таню, героїня зазнала вдосталь, то ж і на щастя заслуговує. Я буду надіятись, що все склалося добре.От тільки її мовчання вселяє тривогу... Дуже сподобалась Ваша розповідь!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
