- Ти – моя найкраща подруга! – промовила Марійка, звертаючись до старенької ляльки з рожевим волоссям, яке навіть не вкривало всю її іграшкову голову, та одним оком, яке закривалось та відкривалось, коли ляльку перевертали. Цю ляльку Марійка знайшла у бабусиній скрині. Вона назвала її Надією. Так звали маму, яку дівчинка майже не пам’ятала.
Вона була зовсім маленька, коли це сталося. Небо спалахнуло. Звідусіль було чути галас переляканого натовпу, плач дітей та жінок. Навколо була паніка і смерть, а маленька дівчинка стояла посеред вулиці і дивилась вгору. Наче зачарована, вона не відводила свого погляду від неба. Її маленькі оченята були сповнені сподівань.
Батько завжди казав, що мама відлетіла на небо, і там їй добре, хоча вона й дуже сумує за своєю сім’єю. Марійка вірила, що її мама – янгол, і одного разу вона повернеться до них.
Марійка не звертала уваги на оточуючий хаос. Вона вдивлялась у небо. На мить їй навіть здалось, що вона побачила обличчя дуже вродливої жінки. Саме такою вона уявляла собі свою маму.
Але це була лише мить. А потім якийсь чоловік схопив її і поніс на руках. Саме в цей час на місце, де щойно стояла дівчинка, впав величезний палаючий камінь.
- Тату, я бачила її, - сказала Марійка чоловікові, який все ще тримав її в руках.
- Кого, люба?
- Маму! Я бачила її у небі.
- І що вона робила?
- Вона всміхалася мені.
Чоловік важко зітхнув. Він вперше бачив цю дівчинку, але не міг лишити дитину напризволяще у такій жахливій ситуації.
Ніхто не вірив, що це станеться. Всі вже так звикли до передбачень кінця світу, що ніколи б не подумали, що це станеться насправді.
Спочатку було навіть гарно – небо зранку засяяло мільйонами маленьких вогників. День став яскравіше. Всі вийшли на вулицю, щоб помилуватись цим явищем. А потім сталося найгірше – вогники стрімко наближались до землі. Вони падали у моря і на сушу. Вони руйнували будівлі. Вони вбивали все живе. Від них ніде було сховатись, адже ніхто не знав, де впаде черговий палаючий камінь.
- Небо гнівається на нас? – спитала Марійка.
- Можливо, маленька, - відповів чоловік. – Як тебе звати?
- Марійка. А тебе?
- Петро.
- А можна я буду називати тебе татом?
- Де твої батьки?
- Вони там, - дівчинка вказала на небо. – Сьогодні вранці мама забрала тата до себе. Вона відправила за ним великий вогник. А про мене забула!..
- І ти лишилась зовсім сама?
- Ні, в мене ще є Надія! – тільки зараз Петро помітив, що Марійка стискає в обіймах невелику ляльку.
- І ти хочеш, щоб я став тобі батьком?
- Так, тату, - відповіла дівчинка і поклала свою маленьку голівку на його плече.
З того часу Петро став батьком. Він ніколи не сподівався, що життя подарує йому таке щастя – маленьку донечку. Петра завжди цікавила тільки його кар’єра. На сім’ю часу зовсім не лишилось, тому її й не було.
Кінець світу став кінцем його блискучої кар’єри. Палаюче каміння падало ще півроку. Вони з Марійкою весь час десь переховувались, перебігали з місця на місце, ніде надовго не затримуючись.
Коли закінчився «вогняний дощ», з’явився новий світ – світ, який треба було відбудовувати; світ, у якому лишилась купка до смерті наляканих людей, які вже втратили віру у те, що все колись зможе стати таким, як було.
Марійка подивилась на сіре похмуре небо. Потім дівчинка перевела свій погляд на Петра.
- Що сталось доню? – спитав він.
- Я ще коли-небудь її побачу?
- Кого?
- Ту вродливу жінку – свою маму?!
- Обов’язково, сонечко! Але поки що про це рано думати… Як справи у Надії?
Марійка подивилась на ляльку.
- З нею все буде добре, - рішуче відповіла дівчинка. – І з нами також!
- Звісно! Адже ми – разом.
- Я люблю тебе, тату.
- Я тебе теж, донечко. Я такий щасливий, що зустрів тебе у той жахливий день.
- Ти мене врятував.
- Ні, це ти врятувала мене!..
