Встань,Тарасе,подивися,
Як ми поживаєм,
Як здобули Україну
Й самостійну маєм.
Маєм ми тепер свободи,
Тарасе, до ката
І кидає по всім світі
Вкраїнського брата.
Знов працюєм батраками
У польського пана
Припадаєм на полях
На оба "коляна".
І лишають наші хлопці
Теплії постелі
Й я подався на зароби
З рідної оселі.
Інструментом моїм стали
Шуфля і рискаль
І мені вже все єдино
Поляк чи москаль
На кого маю робити
В зуби заглядати
Бо не хоче моїх рук
Українам - мати.
І роблю я кожен день
По годин п'ятнадцять,
Був би більшим світлий день
Робив би всі двадцять.
І не те,що я так хочу
Панове бажають
Все одно за цілий день
Одну плату мають.
І пустаки я робив,
І землі нарився
Не один раз при роботі
Гірким потом вмився...
Спи спокійно наш Тарасе,
Не журись ти нами,
Як ходили , так і ходим
По світі з торбами.
1993 р.
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленіють;
Діди лежать, а над ними
Могили синіють.
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.
Тілько вітер тихесенько
Повіє над ними,
Тілько роси ранесенько
Сльозами дрібними
Їх умиють. Зійде сонце,
Осушить, пригріє;
А унуки? їм байдуже,
Панам жито сіють.
Ух ти! Класно! Та насправді - це гірко. Хай почитають ті пани, та що їм з того, кат їх дери! А вірш дійсно реалістичний і щирий, немов виболілий душею... СУПЕР!!!
Олекса Терен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую. Виболілий за всіх заробітчан, які скитаються по світах в пошуках заробітку, залишивши дома дітей і батьків.
