Сміятись звик, і позитив шукати вмію.
І посмішку у собі віднайду.
Там де нема, завжди знайду надію.
І плюс знайду на будь-яку біду.
Мене всі звикли звати оптимістом.
Рожеві ркуляри не зніму.
Гуляючи собі тихенько містом.
Весь позитив передаю йому.
Та ось зі мною якось сталось лихо.
Любов, що не розділена була.
І на душі все стало зовсім тихо.
Де усмішка? нема, десь загула...
Страждання мене впевнено вбивали.
І люди бачили, що щось не те.
Але вони нічого не казали.
Казали, та усе просте:
"Що сталося? чому повішав носа?".
"Давай всміхнись, все буде перший клас".
А потім подивились собі скоса:
"Там щось не так, та добре, що не в нас.
"Давай всміхнись, бо не в любові щастя".
А в чому ж тоді щастя підкажіт.
Нехай в житті усе решта удасться.
Та без любові все це пустоцвіт.
Мій позитив пропав десь бідолаха.
Та й я зовсім до чортиків змарнів.
Втекла далеко мого щастя птаха.
Позбавивши мене щасливих снів.
Я вже помер, хоча живий був тілом.
Думками десь постійно я літав.
Рожеві окуляри полетіли.
А щастя просто взяло пароплав.
Та друзі не спинялись говорити.
"Де позитив, давай будь як колись".
І що ще залишалося робити.
Ну ж бо, Романе, просто притворись.
Мені погано, та все ж посміхнуся.
Сумний в душі, а ззовні просто клоун.
Нехай буде приємно хоча б друзям.
І посміхнувся через силу знову...
я теж вірю 
