Ось я, маленька химера у світлій сукенці, стою перед дзеркалом і невдоволено розглядаю сірі колготи, які, зараза, чомусь завжди на два розміри більші від мене.
«Ох і колючі ж вони. – думається мені. – Неначе їжаки об ноги пестяться, як кошенята.»
Справді, тепла бавовна чомусь страшенно кусається і раз за разом моя рука опускається, щоб почухати або п’яточку, або під колінцем.
Втім, цю кусучість я можу мамі пробачити.
Коли вона втряхує мене у панчохи, здається, що я можу високо-високо стрибати., то ж від цього стає і весело, і добре.
Моя невдоволена моська починає всміхатися в той час, коли мама активно скубає мене за волосся, намагаючись зібрати їх у нормальні хвости та підперезати стрічками.
І все це з однією метою: сьогодні до нас на гостину має прийти дядінька – фотограф.
Мама вже зранку його очікує. Вона навіть одягла свою найгарнішу сукню та накрутила волосся. А я дуже не хочу, щоб він приходив. Бо тоді мене шарпатимуть немов фарфорову ляльку: «стань тут, подивися туди…». І все ж серце радіє, коли бачу маму такою. Тоді її очі повертають давно втрачений блиск і у них знову жевріє вогник давно забутого присмаку щастя.
Аж ось і дядько з вусами входить до нашої оселі.
Озирається, оцінююче прицмокує язиком, і наче не помічаючи бідності нашого дому, проходить далі.
А з пожитками у нас і справді було не дуже. Троє дітей у домі, за якими слідкувати постійно треба, працював один батько. Розбишаками ми тоді були, не передати! Бувало, що й по кілька тарілок за день примудрялися розгепати, і котові хвоста віддавити, і сусідську копну сіна підпалити. І все випадково, ії-бо випадково!
Понамучилася з нами мати, що вже й казати? А взуття на нас горіло! А одяг! Коліна й лікті вічно позбивані, то й заплати на тих місцях стоять. І ніяка зараза нас не брала. Лихо, а не діти.
То ж коли фотограф до нас прийшов, брат з сестрою якраз у школі штани на м’якенькому місці протирали, а мені відразу пообіцяли татового ременя за погану поведінку, то ж я якось скисла, похнюпилася. Задумалася над доленькою своєю тяжкою і над доленькою ременя проклятого.
Мама з дядьком вертіли мене, крутили, а я щоки надула, язичка прикусила, щоб не розплакатися…
Зрештою, посадили мене на старе, пошарпане крісло,дали альбом для фотографій і сказали дивитися. Ще й кота під бік посадили, думали, що мені так веселіше стане.
Не стало. Я альбом погортала трохи і виявила, що там жодного знімку немає. Жодного!
Провели ми дядька-фотографа так і виявивши з мамою, куди ж усі знімки з альбому поділися…
А з того дня залишилося лише одне гарне фото: я з батьками стою і моя маленька ручка довірливо стискає мамину широку долоню…
ID:
228592
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.12.2010 02:44:49
© дата внесення змiн: 14.12.2010 02:44:49
автор: Даринка Квач
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарно написано, та з якимось сумом, а я завжди думав, що дівчатка дуже люблять фотографуватись 
