І став я на краю безодні, на краю прірви глибиною у весь світ...і вони стоять поряд - він вампір, і вона сідий ангел...і ми зробимо крок уперед...чи-то пак, ми вже зробили його, а зараз, загублені у вічності згадуємо, як все було...можна побачити, що нас чекає на тій стороні...і те, що нас чекає з поверненням...Пекельний...Вампір і Сивий Ангел...куди нас веде Доля? Чи куди ми ведемось? Це як якесь передсмертне божевілля...все життя проходить перед очима...напевне тому, що я все ж знаю, що ми нічого не повернемо...тому, що щось від нас залишилось там, на краю безодні, і воно зникне, воно скоріш за все зникне...я тішу себе думкою, що якщо ті, що це прочитали, почнуть берегти і пам'ятати те, що залишилось, то по поверненню ми станемо лише кращими...
Що якщо нас чекати...хоча з нами є сила...я їх захищу...тільки, на жаль, не від себе...а ВИ… а хто ВИ? Ви Сила... те саме сонце, яке гріє...пече...палить...рятує і прирікає...той самий вітер, який студить...освіжає... рятує від сонця... і до кісток продуває холодом... вода, з якої я складаюсь....яку я п'ю...в якій я миюсь... в якій я топлюсь... якою я захлинаюсь... ви вогонь у мене в грудях, який ніжно гріє... дає притулок душі... безпощадно палить...нищить...пече і тікає...
Ви весна, з вами я розквітаю, ви наштовхуєте мене на безглуздий героїзм, завдяки і заради вас я це зараз пишу в другій ночі в аеропорті, я народжуюсь знову тільки заради вас, інакше для кого тоді помирати, жити?
Ви моє літо...моя безмежна радість, незламний позитив...ви ті, з ким я Живу..
Ви моя осінь...ви мені віддаєте те, що я посіяв...і за це я ненавиджу людей...ненавиджу те, що я роблю, бо люблю і ненавиджу вас...з вами я старію...і набираюсь досвіду...
Ви моя зима... жорстока і холодна... біла і пухнаста... зі святами... з самогоном моїх братів... ви те, чому я кидаю виклик...ви те, що провокує мене щось робити...рухатись, щоб не замерзти...
Ви моє Де-Жа-Ву...Ви мій спокій, Ви моя лють, Ви мої надії і Ви ж моє розчарування...Ви ж мої ляльководи...Ви мої ляльки...Ви мій оазис...я ваша пустеля...Ви моя пустеля...я ваш оазис...Ви те, що жене мене вперед, і те заради чого я зупиняюсь, Ви те що ростить мене зсередини...Ви мій лід і моє полум'я, Ви моє життя і моя неминуча смерть, Ви шлях до забуття, Ви ключ до вічності, Ви ті, кому ЦЕ подобаєтся, Ви ті, хто знає наскільки це все банально, просто і тупо...Ви ті, кого я буду захищати, і це буде великою честю для мене...і буде це великим позором мені, за те, що від себе я вас не вбережу...я б міг назвати вас друзями, люди, але це не те...це слабо сказано...ми з вами одної крові...Ви є творцями цього світу...Ви є цим світом...Ви це я...такі близькі і такі чужі...такі прекрасні і такі жахливі...Ви моя Самотність, тільки з вами я можу бути сам, сам в своєму світі, сам в собі...гратись і набиратись сил...Ви моє благословення...під вашим світлом я йду... і я відбиваю ваше світло...Ви моє прокляття, я не можу вас позбутися не позбувшись себе...я міг би писати так вічно...а міг би і не писати, чи не міг?
Я декілька раз ледве не заплакав, народжуючи ЦЕ...вперше так, вперше щось по-справжньому...нічого не роздирає, нічого не бентежить...я не буду сумувати...мені просто буде не вистачати...
Коли стоїш на краю розумієш, що нічого не розумієш, і навіть те, що ти нічого не розумієш теж не розумієш...а тепер візьміть оце дитя, оці майже пролиті сльози(я все ж не вмію плакати) і ростіть ЦЕ...осінню будуть плоди...
П.С. я вас надихаю тільки тому, що ви надихаєте мене.
ID:
211167
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.09.2010 16:18:14
© дата внесення змiн: 16.09.2010 16:18:14
автор: Caleb
Вкажіть причину вашої скарги
|
