− Ми разом… Ти і я…
Сьогодні був тяжкий день… Нестерпна жара. Вона немов випікала все всередині, викликаючи нудоту і головний біль. Сонце здавалося невблаганним звіром, що здатен поглинути звіт за лічені секунди. Очі не хочуть бачити нічого. Та й не бачать, вони майже плачуть… День забрав щастя, залишив лише важку металічну утому мозку і думки. Від, яких починає боліти голова…
− Світло ріже очі. Вимкни його… Ні. Надто, темно… Запали свічки… Так багато свічок… Багато, багато свічок, я хочу лежати з тобою на хмарі між яскравих гаряче-холодних зірок…
− Зачекай, зараз я запалю зірки… Лише треба знайти сірники…
Він святий, він вміє запалювати зорі вдень…Я люблю його… Хто він? Маг? Чарівник? Демон? Я люблю його!!!
− Чого ти хочеш?
− Вина… Будь сьогодні моїм.
Він цілує так ніби в останній раз, я хочу його… Саме його… Дивлюсь йому в глибокі карі очі, вони роздягають, лізуть у душу, та чомусь я не хочу ні втікати від них, ні мститися їм,хочу лише грати з ними. Вони збуджують мене, мою свідомість… Обійми мене подаруй свою силу... Дай її мені… Відчуваю. Як швидко б’ється його серце, та ні моє… Наше серце… Одне на двох…Так, він знає чого я хочу….Не думаю. Я більше не можу думати… Я подумки кричу… Та ні…Ні…Вже не подумки… Хто ти? Що ти робиш зі мною… Не залишай мене, ще трішки… І ось твоє тепло розливається по тілу, знесилює, мої руки відпускають тебе, та ти не втікаєш, як вода… Ти тут… Ти зі мною… Ти в мені… Ти тримаєш мене… Вчасно слабкий і вчасно сильний. Тихо, слухаю тишу, пульсацію крові в нашому тілі, і краплі, краплі. Краплі, що падають із крана, розсікаючи воду… Краплі , що рвуть межу між світами,тим що зверху, старим, мертвим повітрям, і тим , що знизу, сплячою, тихою, ласкавою, теплою водою… Ці краплі дратують… «Не втручайтеся в мій світ!» -- кричу подумки. Мені добре в ньому.
− Дай сигарету… Лише не прикурюй… Я сама…
− Чому?
− Тому що я так хочу…
Курю, дим наповнює ванну, він подразнює мої очі… Я закрила їх… Не хочу ними дивитися… Зараз замість них лише чорні вибоїни… Вони впали і кілька раз немов камінець кинутий на гладь води підскочили, згодом почали повільно тонути… Я чую їх шкірою. Так мої скляні очі, вони впали і втопилися у ванній моїх сліз… Я нічого не бачу. Але відчуваю більше… Курю, та чомусь уже із твоїх рук, так вони неначе стали моїми, я відчуваю їх, вони керовані моїми думками… Це ти…Дякую тобі…
Відчуваю дивне почуття, мій організм починає труситися, значить щось не так… Я плачу… Сльози течуть із закритих повік… Ти витираєш мої сльози своєю рукою…
− Що з тобою?
− Просто щось не так…
− Ти ж просто змерзла.
Ти вмикаєш гарячу воду… Це лякає мене… Обійми мене. Дивне тепло розливається по тілу, та тремтіння не зникає. Тримаюся за твої руки, немов потопельник, що провалився в ополонку за крижину плачу, плачу, плачу… Ти береш сигарету, прикурюєш і даєш мені. Втягую в легені дим і видихаю його… Ще раз, ще раз і ще раз. Тремтіння проходить, очі заспокоюються. Все. Я перейшла межу, я більше сьогодні не заплачу, бо втоплю тебе у своїх сльозах. Адже ти теж не всесильний. Тихо. Тихо! Вода вже не тече. Коли він вимкнув її? Безсилля обіймає тіло, хочеться закрити очі і пірнути в ніч… Глибоко в ніч… Прудка тварюка моїх думок, нарешті зжирає сама себе…Невже я сплю…
Де я? Воджу рукою навколо себе і чомусь заспокоююсь, так і не зрозумівши де я… Згадую…
Все добре… який чудовий знайомий запах, як я люблю його… Якийсь дивний звук! Не хочу відкривати очей… Що це? Це дощ… Це дощ… Нарешті дощ! Перед очима його краплі, що падають на землю і розбиваються на десятки менших крапельок. А ті в свою чергу ще раз, допоки не розіб’ються на елементарні частинки, на молекули. Вони потрапляють в кожну щілину землі. Проникають глибоко в неї, даруючи їй спокій , а може й навпаки оживляючи. Перед очима постає насінина, що починає оживати, з неї вилазить пагінець, згодом він проривається на повітря, ще трішки часу, з’являється на ньому листок. З мертвої зернини виростає щось живе. Підіймаю повіки, дивлюсь у вікно, дощ значно прекрасніший за вчорашнє палюче сонце. Він тут, він сидить на ліжку і дивиться на дощ, поряд стоять дві чашки кави, плитка молочного шоколаду і попільничка з одним недопалком.
− Відкрий вікно.
Він відкриває вікно і впускає дух дощу в кімнату. Він пробігає по стінах, по обличчях, стираючи вчорашню утому. Кімната оживає, я оживаю.
− Жаль що ти не бачила, як починався дощ.
− Дякую тобі за нього.
− За що?
− За дощ… За вечір.
Загортаюся в чорне простирадло і сідаю на підвіконня, краплі дощу часом падають на обличчя, та вони теплі, вони дуже теплі. Він подає мені каву і кладе до рота шматочок шоколаду. Стає поруч, так щоб я могла відчувати його, відчувати його тепло, відчувати його запах, незвичний, такий слабкий і сильний, такий правильний. Я тулюся носом до простирадла і вдихаю його запах, воно пахне так чудово. Воно пахне осінню, воно пахне гірко-солодким жіночим парфумом. Ковтаю каву. Деякий час тримаю в роті, щоб трішки розтав шоколад. Він курить. Я вдихаю дим кожною клітинкою власного тіла. І ці всі запахи змішуються в мені і утворюють новий. Новий запах мого нового живого світу…
ID:
170426
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.02.2010 16:32:55
© дата внесення змiн: 07.02.2010 16:32:55
автор: anyuta
Вкажіть причину вашої скарги
|
