П’ятниця. З самого ранку беру білет на автобус по маршруту «Луцьк – Ковель», пакую порожні банки, косметику, обов’язково тричі перевіряю чи взяла зарядне до телефона та ноутбука, іду відбувати останні пари в тиждні і о 16.20 вже виїзджаю з Луцька. Вдома не була близько місяця, чесно, дуже сильно сумую за рідними, хоча ніколи їм про це не говорю, за собакою Мухтарем, якому все розповідаю, за березою, що з кожним подихом вітру вдаряється гілками у вікно (дивно: береза живе ще довше ніж я і ні разу не побила його, а от мені довелось уже зо три рази відгрибати від мами), та найбільше я сумую за ранковим повітрям та тишою мого села.
Уже проїхали Маяки, дивлюсь великий бігборд з Ющенком та його сленгом соціальні допомоги, ще дальше, десь в Переспі – напівобдертий плакат з надписом «Не віддамо Україну до НАТО» - старі рештки виборчої кампанії. Все ж таки з голови не виходить термін НАТО, декілька років тому здавала іспит з історії і точно знаю, що це військова організація. Для народу – НАТО підтримує мир у світі; для себе – контролює держави. Досить багато плюсів має ця організація, але для України найголовнішим є прискорення вступу до ЄС.
Це, звичайно, моя думка, та чи потрібне нам це НАТО чи ЄС?! Ми уже не будемо незалежними, але в безпеці, щоправда до пори до часу…
Їду далі. Зелений вінок висить на дереві – хтось загинув. Це якась недоречна традиція, адже роки ітимуть, автокатастрофи не припиняться, і що, весь шлях буде оточений траурними вінками?! Моторошно. Чи зникнуть в нашій країні проблеми такого масштабу, якщо ми вступимо до НАТО? Так. Адже щоб туди потрапити, потрібно уже мати досконалі дороги. Та не лише дороги…
Насамперед, армія. Контрактна форма. На що потрібні гроші, великі гроші. Вони ніби й виділяються, але не в тих дозах. А зараз ще й вибори чергові намічаються і взагалі, Україна без влади уже третій рік, яке НАТО, істинний соціалізм!
Під’їжаю нарешті до Ковеля. Надпис «Ковельщина вітає вас», ріже слух термін «Ковельщина», ніби це цілий край, лише ж район, так можна і Луцьк називати «Луцькщиною». Смішно. Зробіть Україні анестезію, а то скоро від перебільшень лусне.
Уже на автостанції. Бачу люди трамбуються у маршрутки на села – «обители зла», щоправда без Міли Йойович. Через десять хвилин і я приєднаюсь до цієї спільноти. Звичайним людям НАТО не потрібне, рятуйте народ, бо скоро позомбується!
Ось і дома. Відразу лікує від стомлюючої поїздки мелодія тиші. Ось вона, гармонія спокою – рідна домівка. Мама несучи відро з молоком іде мені назустріч і усміхається. І тут я подумала: «Доки житиме ця усмішка, житиме і Україна». А думки про НАТО відкладаю на наступний депресивний стан. Зараз я вдома і нарешті дихаю!
ID:
141812
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.08.2009 17:04:18
© дата внесення змiн: 17.08.2009 17:04:18
автор: Іма
Вкажіть причину вашої скарги
|
