Франка́ неправильно сприймають,
він бога́то більший за фігуру письменника.
Франко́ – то стиль (кольоровий фільтр) життя,
губка культурно-орієнтованого світогляду щоде́ннокреати́вної особи́стості,
яка перейшла межу безсме́ртности
–
вірус Франка́,
яко́сь
все ж
попадає в молодому віці в кров юнака́
(ніколи не жінки)
(в Франка́ немає жіночих генів вираження культурної ідеї)
(як і немає чудових жіночих образів)
і якщо резус дозволяє,
то священна кров меровінгів крокує світом русинським штибом.
Франкó був досконалим самодостатнім клітковим автоматом
з вірусним ініціюванням прибічників ідеї культурно-побутового балансування
з невичерпним багажем рудників
трипільської-
-скіфської
-хазарської
-хорватської
-древлянської
-дулібської-
та….
дунайсько
-дністерсько
-дніпровсько
-донського вузла
непомерлих
на генному рівні досягнень
Ду́ха землі
-сонця
-води
-солі
-лісів
-гір
-річо́к
-дібро́в
-ланів
з культом пшени́ці
-гречки
-квасолі
-гарбуза
-гороху
-хмелю
-айстр
-мальви
-калини
-вишень
-вишивок
-багаття
-ставків
-лелек
-ластівок
-багатодітності
-предкошановності
-капустоквашення
-співу
-співання
-материнства
…
ця земля пропахла до кождого атома
цим щемом і дзвоном,
де́ ще кажуть “земля гуде́”
–
ніде́.
Це треба вміти чути,
вірус Франкó дає таку поміч
і
дитина,
юнак
го́ден все́ прислу́хатися до сво́їх коренів
і
стати для оточуючих непосвяче́них
неадекватним і дивакуватим
ти́м,
що з того часу
такий юнак
перестає шукати собі звичайне товариство
і
має все товаришів в собі
і
в своє́му містичному чутті єдиної роди́ни
з диваками всіх часів цієї землі.
Її зуд
не дає йому лінуватися,
не вірити в себе,
бо є кому його ого́втати
і
накреслити вдячну цяточку світла
на цупкому горизонті
коли здається нема як пройти догори́.
Це – сво́я мова
і
цнота́
(відсів непотребних звичок і уподоба́нь)
і
відзнаки за вперте самовдосконалення
і жертви́.
Франкó
як та Римська вовчиця
на п’єдесталі
з цицьками
годував і годує ти́х
хто бачить його таки́м,
бо він таки – ТАКИЙ.
Він каже своїм дітям:
“пийте мо́є молоко
від нього вам буде вічність
а не від пилку́ на лапках кри́льцят барвистих метеликів.”
Франкó з залізного каменю.
В цьому символі – перша посв’ята
к не кожен побачить
що са́ме вовчи́ця
–
символ
ніяк не жіно́чого Риму,
так і Франко́
–
символ
годівни́ці
народжених це́ю земле́ю
і
її безсмертним духом.
Москаль і жид і европеяни́н
воліли б то́ собі загре́бсти,
але не йде́ до них
гул неїхньої земли́
з генетичним кодом
кодо́ваним
на́
залізні криваві золоті тисячоліття зростання духовної сили
в незнище́нних символах
приби́тих до землі-води і не́ба.
Тут небо не таке́ як деінде.
Ти мадрував
і
знаєш це дивне почуття,
що
щось
не так
із не́бом
і
сонцем
та й
вітром
на чужині́.
Ото – найпе́рше резонує в молоді́м,
що ти́
живеш та́м
де
був рожде́нний
любле́ний
вико́ханий
навче́ний співа́ти
і
слухати правдивий спів глиби́н усіх часів,
душу твою
омиває
вітер води і сонця.
Дихаєш
серед
своїх
братів
–
поміч від них
у всьому
–
лиш прихили́
сво́ю голову
їм
і
попроси їх
забрати
твій страх висоти,
вчуйся в те́
як
ті атоми
із
яких
ти
скла-
даєш-
ся
вже́
дола́ли
колись
такі
самі
труд-
нощі,
як
з таки́х
от
як ти́
живцем
пово́лі
здирали
всю шкіру
заливали язик їх
свинце́м,
потім ноги лама́ли
й кидали в боло́тах,
забира́ли зерня́тка життя́ тво́їх вну́ків.
Ти виріс
як ота́ва
опісля́ пожеж й пото́пів.
Твій чагарник подер в паздір’я кінників орди́.
Франкó не сам зроби́вся,
він
–
позолоче́на ланка в ланцюжкови до́лі всіх поколінь сеї земли́.
В тяжку годину він світив,
горла́в,
дзвони́в,
шарпав брудними
і
смердючими руками мерця́
сучасне і прийде́шнє
чистеньке
пусте покоління
духовно ненароджених людиноподібних ссавців
благополучних лиш собі
і
злополучних цій землі.
Відєх’ нєчєстіваго прєвознося́щася, і вы́сящася я́ко кє́дры Ліва́нскія
І мімо ідо́х, і сє́, нє бє́, і взыска́х єго́, і мє́сто йєго́ нє обря́щєся
Свої помилки́
і
епатажні прова́ли
Франкó заслужив,
бо
в кождім є рівно світла і те́мряви.
Ве́лич особистості бога́то варту́є,
бо ця Велич – не тво́я,
ти лишень вбра́вся в неї,
аби сокрушити спільного во́рога,
по то́му
–
ма́єш все поверну́ти
і
стати знов про́стим,
таким
як всі тво́ї,
бо
ти́
–
таки́й сами́й,
але
“покли́каний” їх вартува́ти,
їх путь,
їх сліпоту́
що тягне в прірву
цілі покоління на́с
Вмерла сила силе́нна людей.
За ніщо́.
І те́ нікого ніц не навчи́ло.
“Ади́, си́нку, вздри́ як воно́ випада́є
йти манівцями-хитрівця́ми
ві́вцями за горобця́ми.”
“Підніми очі, дити́но, уви́дь сонце, небо
–
це́ тво́є життє́
і
надія
що тво́ї діти
вкриють цю землю сво́єю щоденною працею
і
тепло́ їх спра́вджених про́стих надій
та
сподіва́нь
після спо́внення
–
знову верне́ться
як до́щ
в скарб земли
що похо́ваний вглиб
від Чужо́го
й від ока Його́
О́сь, сину,
уви́дь
вчу́й
і втя́м
що́
То
таке́
–
Ф р а н к ó.
