|
В одному стародавньому місті,
імовірно навіть найдавнішому місті на світі,
на третьому поверсі будинку, що на самій горі,
живе чарівна юна панянка.
Вона носить перлові намиста,
зберігаючи в перлах незабутні спогади-миті,
і обожнює споглядати зорі о нічній порі,
залишаючись з ними до ранку.
А у підніжжя гори, в коробці,
яку приніс шалений вітер з сусіднього подвір'я,
дбайлива кото-мама доглядає трійко кошенят,
віддаючи себе до останку.
Три малечі в дешевій обгортці,
що виблискують посеред темряви, немов сузір'я,
яке складається з їхніх милих, маленьких оченят,
сяючих до самого світанку.
Якось вночі пустилася злива.
Бурхливий потік води нісся вулицями Подолу.
Мама-кішка по одному рятувала своїх малят,
піднімаючи їх на горище.
Але доля нещадна й примхлива,
лише понадійся — вона жбурне тебе додолу.
Тож, коли, віднісши другого, вона верталась назад —
хижа вода здійнялася вище.
І до смерті налякана мати
побачила, як течія понесла її дитину.
Разом з коробкою, що ледве трималася на плаву.
Понесла просто у невідоме.
Юна пані не лягала спати.
Щось виштовхало її на вулицю в пізню годину,
під зливу. І хоча все це відбувалося наяву,
вийшла мандрівка у несвідоме.
Вона блукала ріками вулиць,
допоки не наштовхнулася на залишки картону,
за які з останніх сил ледве трималося кошеня,
іноді пірнаючи у воду.
Виснажений маленький прибулець
не мав сили щоб віддячити за звільнення з полону.
Поклавши голову на плече, наче робив це щодня —
заснув, без огляду на негоду.
Юнка піднімалася на гору,
тримаючи свій скарб і уважно дивлячись під ноги,
тож не помічала, як сяяли, проводжаючи їх,
очі щасливої кото-мами.
Попри передсвітанкову пору,
котеня встигло зібрати пил з усієї підлоги,
достатньо проголодатися і, шукаючи своїх,
здійняти гучний плач зі сльозами.
— Ну, привіт. — промовила дівчина,
— Це хто так гучно плаче?
— Ммоа. — відповіла малеча.
— Я знаю, що коти звуть себе Ммоа. А як тебе звуть?
— Мявкс.
— Макс?
— Мявкс.
— Так, Максе, йди на ручки.
— Ну що ж, тепер ми одна родина.
Не бійся сіренький. І хоч матуся твоя далече —
я буду твоєю сестрою, а ти мені братом будь.
Ніщо нас з тобою не розлучить.
Мене звуть Тетяна. Або Таня,
якщо коротко. Ходімо, пошукаємо щось їсти.
Я знаю, хто складатиме мені компанію вночі.
Може вигадаємо щось путнє.
Так виникає справжнє кохання.
Дівчина додала ще один спогад в своє намисто.
Маленька сіра перлинка лежала на її плечі,
з надією дивлячись в майбутнє.
ID:
1018544
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками
дата надходження: 27.07.2024 10:47:53
© дата внесення змiн: 27.07.2024 10:47:53
автор: Сергій Вітер
Вкажіть причину вашої скарги
|
