Коли узимку наближається Святвечір,
Я озираюсь у минуле, крізь роки
І теплий спогад про літа мої малечі
Моєї пам’яті гортає сторінки.
Моя бабусенько рідненька, Василино,
Це ж ти колись мене тримала на руках.
Як у дитинстві, я до тебе в думці лину,
В твоє село, що загубилось у пісках.
Де за городом темні вільхи у * “ольосі”,
Туди, де в березі рожевий верболіз,
У ті піски, де гарцювали колись босі,
Де осока у теплій заводі й рогіз.
Туди, де в лузі оберемками дзвіночки,
Туди, де в лісі килимами шавлія,
Де кучерявіють купин хисткі горбочки,
Де ти лишилася, бабусенько моя.
Туди, де ріс, твоїми пещений руками,
Де повесні хрущі снували угорі,
І де в свята ти частувала пиріжками
З тії калини, що росла в твоїм дворі.
І вже тоді, коли я став ходити в школу,
І ми жили уже у іншому селі,
Ти приїжджала, щоб провідати Миколу,
Дмитра й Луку - всіх трьох племінників своїх.
Та хоч в Миколи просторіша була хата,
І хоч Дмитро жив на дідівському дворі,
Ти поміж них мого найбільш любила тата
І найчастіш до нас ступала на поріг.
І жартувала, й ворожила, як чаклунка,
Читала долі нам по лініях руки.
І дарувала неодмінно подарунки
Ну і звичайно ж, із калини пиріжки.
В твоїй кошолці усього було доволі:
“Канхвет” чубатий, великодні крашанки.
І пиріжки були солодкі із квасолі.
А невісткам , завжи, розквітчані хустки.
А на різдв’яні свята завжди онучатам
Ти крім цукерок дарувала дітлахам
Рожевих випечених “баришень” дівчатам
Й таких смачних рожевих коней – хлопчакам.
Я вже дорослий і у мене вже онуки,
Вже стільки часу проминуло й промине,
Та вузлуваті твої теплі, ніжні руки
Їх не погладять по голівках, як мене.
Я в цьому світі вже нічого не боюся,
Перед минулим я нічим не завинив,
Лиш все частіш приходить в спогади бабуся
І все частіше я звертаюсь до Зими:
Не замітай в минуле стежку, хуртовино,
Хай зігрівають душу пам’яті стежки,
Моя бабусенько, кохана, Василино,
Не залишай мене - благаю крізь роки !
* * *
В зимовій тиші знову спуститься Святвечір,
Сліпучу ковдру покладе мені до ніг,
Пухнастим коміром укриє мої плечі
І давній спогад тихо ступить на поріг.
Палким рум’янцем зашаріється калина,
Морозним шелестом озветься верболіз,
І усміхнеться мені бабця Василина
І душу спогади розкрають аж до сліз.
І я, згораючи в тенетах часоплину,
Як у дитинстві, виглядатиму щодня,
Що знову з’явиться бабуся Василина
І привезе мені рожевого коня…
с.Кочубеївка
28 грудня 2003 року
*зазвичай підтоплене, в теплу пору року, вільхове узлісся
ID:
1001544
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.12.2023 18:26:16
© дата внесення змiн: 13.01.2024 12:36:05
автор: Сергій Листопад
Вкажіть причину вашої скарги
|
