У вігвамі біля річки,
Біля річки, що замерзла,
Дід сидів, – сумний, самотній.
Волос мав, як снігу заметь.
Ледве вогнище горіло
І старий дрижав, трусився,
Вкутаний у Вобіваєн,
В драний білий плащ зі шкіри.
Звідти чув він тільки бурю,
Що гула, ревіла в лісі,
Звідти бачив лиш завію,
Що вихрилась і свистіла.
Білий попіл вкрив вугілля
І вогонь вже гас поволі,
Як юнак неквапним кроком
Увійшов в відкриті двері.
Червоніли юні щоки,
Очі – як зірки весною,
Лоб його вкривали трави,
Свіжі ароматні трави,
Посмішка вуста скрашала,
Сповнивши оселю світлом,
Мав в руках пучечок квітів,
Сповнивши оселю пахом.
«Ах, мій сину! – дід озвався, –
Очі раді тебе бачить.
Сядь зі мною на підстилці,
Сядь до згаслого вугілля,
Проведімо ніч цю разом,
Ти розкажеш про пригоди
В землях тих, де мандрував ти.
Я ж тобі про ті звитяги,
Що я мав у справах дивних».
З торби витяг люльку миру,
Дуже давню й чудернацьку, –
Чаша з каменю червона,
Цибух з очерету й пір'я.
Він набив її корою,
Зверху положив жарину,
Гостю дав її, чужинцю,
І промовив так до нього:
«Як подую я круг себе,
Як подую на довкілля, –
Ріки робляться недвижні
І вода стає, як камінь!»
Відповів юнак зі сміхом:
«Як подую я круг себе,
Як подую на довкілля, –
Квіти виростуть на луках
І помчать зі співом ріки!»
«Як трусну я сиві коси, –
Мовив дід старий похмуро, –
Землю вмить укриє снігом,
Листя на гілках зав'яне,
Упаде, засохне, згине.
Бо дихну, і ось, –все зникло!
Із боліт і вод широких
Піднялися чапля й гуска
І летять в краї далекі,
Та гукну, і ось, – всі зникли!
Де б я не ступив ногою,
Дикі лісові тварини
Криються в печери й нори,
А земля стає, як кремінь!»
«Як трусну я чубом пишним –
Відказав юнак зі сміхом, –
Дощ іде приємно теплий,
Радо в ріст ідуть рослини,
Знов на болота й озера
Чапля й гуска прилітають,
Ластівка летить стрілою,
Дрізд з блакитником* співають.
Де б я не ступив ногою,
Луки мають у цвітінні,
Ліс дзенькоче мелодійно,
Лист рясний темнить дерева!»
Так в розмовах ніч минула.
З далечіні, з царства Вейбун,
Зі сріблястого намету,
Наче воїн в обладунку,
Вийшло сонце і сказало:
«Глянь, я Ґізіс, грізне сонце!»
Занімів язик в старого,
А повітря стало теплим,
Над вігвамом милозвучно
Дрізд з блакитником співали,
І струмок почав дзюрчати,
Й аромати трав зелених
Пропливали у вігвамі.
І Сеґвун, чужинець юний,
Більш виразно в світлі деннім
Льодяне лице побачив, –
Пебоен, Зима була це!
Із очей стікали сльози,
Мов струмки з озер відталих,
Тіло зморщилось, змарніло,
Як з'явилось сонце ясне,
Доки не спливло в повітрі,
Доки у землі не зникло.
І юнак тоді побачив
На долівці у вігвамі,
Де вогонь димів і меркнув,
Весняну надранню квітку,
Всю красу Весни побачив,
Міскодіда у цвітінні.
Так пішла у край Північній
Вслід за холодом незнаним
Ця Зима несамовита.
І прийшла Весна із блиском,
Із пташками та цвітінням,
З листям, квітами, травою.
Пливучи на північ з вітром,
Зграї линули, як стріли,
Як великі в небі стріли,
Лебідь линув, Манабезі,
Й говорили, наче люди.
В довгих звивистих вервечках,
Наче тятива порвалась,
Лине гуска Ва-бі-вава.
Линуть в парі чи самотні
Манґ, гагара дзвінкокрила,
І Шу-шу-ґа, сиза чапля,
І тетерка Мушкодаса.
Долітав то з лук, то з хащі
Спів блакитника Овайси,
А на маківках вігвамів
Заливався дрізд Опечі;
У гущавині сосновій
Голуб воркував, Омемі.
Безутішний Гаявата,
Мовчазний в своїй печалі,
Чув тих голосів звучання,
Вийшов з темного вігвама,
Став і глянув просто в небо,
І на землю, і на води.
Із блукань на схід далекий,
Із країв ясних ранкових,
Із землі сяйної Вейбун,
Повернувсь у дім Іаґу,
Мандрівник і хваст великий,
Сповнений пригод незнаних,
Чуд незвичних і диковин.
І у селищі сусіди
Слухали, як він провадив
Про свої чудні пригоди,
Сміючись, йому казали:
«Ух, це в дійсності Іаґу!
Хто такі дива ще бачив?!»
Він сказав, що бачив води
Більші ніж Великі Води,
Ширші аніж Ґітчі Ґумі,
І гіркі, що пить не можна!
Воїни перезирнулись,
Глянули жінки навзаєм
Й мовили: «Не може бути!
Ко! Цього не може бути!»
«На тих водах, – мовив далі, –
Плив великий човен з крильми;
Прилетів крилатий човен,
Більший, аніж гай сосновий,
Вищий, ніж дерев верхівки!»
І старі діди з бабами
Захихикали взаємно
Та сказали: «Ко! Не вірим!»
«З пащі, як вітання, вийшла
Там Вейвасімо, грімниця,
Разом з громом Анемікі!»
Воїни й жінки уголос
Глузували над Іаґу:
«Ко! Ти вигадки говориш!»
«В тім човні, – сказав, – крилатім
Припливло людей багато,
Сотні воїнів відважних,
Білими були їх лиця,
Із волоссям підборіддя».
Воїни й жінки глумливо
Засміялись, закричали,
Мов ворони на верхівках,
Наче ворони на тсугах*.
«Ко, – кричали, – що ти брешеш!
Ти не думай, що повірим!»
Не сміявсь лиш Гаявата,
А серйозно відгукнувся
На ті жарти й глузування:
«Правду каже нам Іаґу,
Це я бачив у видінні,
Бачив там крилатий човен,
І людей з обличчям білим,
І появу бородатих
На каное дерев'янім
Із місцевостей ранкових,
Із землі ясної Вейбун,
Ґітчі Меніто, Могутній,
Дух Великий, Сотворитель,
Шле сюди їх із завданням,
Шле до нас їх із посланням.
Де б не йшли, то перед ними
Бджоли жалячі рояться,
Медоносні бджоли Амо;
Де б не стали, то під ними
Квітнуть квіти тут незнані:
Це Слід Білої людини.
Тож вітаймо тих чужинців,
Як братів і наших друзів,
Праву руку дружби даймо,
Як вони до нас прибудуть.
Ґітчі Меніто, Могутній,
Це сказав мені в видінні.
Теж я бачив у видінні
Пришлості всі таємниці,
Днів далеких, що надходять.
Бачив я похід на захід
Незнайомого народу,
Землі всі покрились людом
Працьовитим і невтомним;
Різні мови в них, та бились,
Як одне, серця у грудях.
Чувся дзвін сокир у лісі,
І міста диміли в долах,
По всіх ріках та озерах
Мчали їх човни гримучі.
Потім неясне видіння
Промайнуло, наче хмара, –
Бачив наш народ розбитий,
Ради всі мої забуті,
В розбратах втрачалась сила;
Бачив залишки народу,
Що на захід йшов печальний,
Мов громаддя хмар у бурю,
Мов зів'ялий лист осінній!»
*Слід Білої людини – подорожник,
котрий, завдячуючи клейкому насінню,
був принесений на Американський континент
на взутті переселенців і на ногах їхньої худоби.
* Блакитник (сіалія) – синьопера співоча пташка родини дроздових.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
21. The White Man's Foot
ID:
985052
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 02.06.2023 21:45:54
© дата внесення змiн: 02.06.2023 21:48:00
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
