ФІНАНСОВА СИСТЕМА
Перейшовши на роботу в Фінансовий відділ облвиконкому, я ще не зовсім розумів тоді специфіки цієї структури. З позиції сьогоднішнього дня можна сказати, що це був монстр і монополіст, в руках якого концентрувалися всі фінансові активи місцевих та державного бюджету. Важко сьогодні уявити, як обласний апарат чисельністю біля ста осіб та районні та міські підрозділи чисельністю в двадцять душ – виконували всю роботу по адмініструванню податків та зборів державного та місцевих податків, здійснювали планування бюджету та контроль за його виконанням, фінансування всієї бюджетної сфери, включаючи виплату пенсій та допомоги. Цей же апарат виконував контрольно-ревізійну функцію бюджетів і всіх установ та підприємств та навіть забезпечував контроль за цінами в роздрібній торгівлі. І ця вся робота виконувалась за допомогою звичайних рахівниць, механічних арифмометрів, громіздких лампових калькуляторів, а єдиним засобом зв’язку був телефон. Цій системі справді треба віддати шану!
Специфікою цього відділу було подвійне підпорядкування. Він був структурним підрозділом облвиконкому, але фінансувався з держбюджету, тобто Міністерством фінансів затверджувався штат,структура і призначалось керівництво відділу. А хто платить гроші, той замовляє музику. Це забезпечувало можливість виконувати державну політику в сфері фінансів і убезпечувало від надмірного впливу на це місцевої влади.
Саме на основі цієї структури були створені сьогоднішні фінансові органи, податкова адміністрація, казначейство, контрольно-ревізійне управління, пенсійний фонд і їх штатна чисельність на порядок більша. У них на озброєнні комп’ютерна техніка, потужне програмне забезпечення, інтернет, а тоді…
Я хотів перейти на роботу в нову установу по переводу, адже тоді існувало таке поняття безперервного стажу. Це давало змогу мати певні переваги, як от одразу стати на квартирну чергу. Та кадровик перекрив мені цю можливість, переконавши керівництво не погодити питання переводу. Прийшлося просто звільнитися, а тут написати заяву на прийом на роботу.
Лише згодом я помітив і збагнув закономірність, що майже поголовно начальниками відділів кадрів були бувші працівники міліції, кгбе, відставні військові. А бувших не буває. Вони і надалі фактично перебували на службі і досліджували та просіювали всю інформацію про працівника, включаючи батьків та родичів. При цьому питання про судимість та родичів за кордоном були обов’язковими!
Робота фінвідділу мала свої усталені ритми пов’язані з фінансовими процесами планування та звітності. Та мені чомусь найбільше запам’яталася чи не щоквартальні зборами колективу. Як правило це були відкриті партійні збори і явка усіх членів колективу була обов’язковою. Зазвичай порядок денний складали різні поточні виробничі питання, але самим цікавим було останнє питання порядку денного – «Різне». Найчастіше це різне зводилося до урни, в яку скидалися недопалки. Цей сміттєвий кошик був атрибутом стихійного місця для куріння на сходовій площадці. Так от на одних зборах доказувалась необхідність прибрати цю корзину, адже біля неї накидано недопалки, брудно, за що дружно голосували. Проходив місяць, другий і в порядку денному знову виникало питання «Різне», але вже щоб повернути корзину на місце. Адже корзину прибрали, але курці шкідливу звичку не полишили. Раніше недопалки хоч кидали в в корзину, а зараз просто в куток. Тож треба поставити там корзину. І знову за це всі дружно піднімали руки. І такі гойдалки відбувалися майже кожного кварталу.
Та бувало що на ці збори виносилися політичні питання ідеологічного плану,
які ініціювалися райкомом. Так десь так в році 1978 з райкому поставили завдання засудити роман Солженіцина «Архіпелаг Гулаг». Це вже був пік розпалу перебудови, коли всі зачитувалися шокуючими, викривальними статтями в «Літературній газеті», журналі «Огонёк» та в інших. Десь вже починала затихати демагогічна компанія боротьби з п’янством, коли всіх змусили вступити в однойменне товариство та видали навіть значки, які засвідчували приналежність до цього товариства. Це був такий абсурд! Але всі приймали участь у цьому процесі. Ніхто пити не кинув, тільки придбати горілку стало важко. Вона невдовзі стала одним з видів дефіциту.
Тож оголошення про чергові відкриті партійні збори з таким порядком денним мене відверто зацікавило. Адже це питання виносилося як загальне і участь в обговоренні його та голосуванні мали приймати всі члени колективу. Пам’ятаю, що в порядку денному його поставили останнім. Це звичайна практика, коли намагаються на цьому довго не заморочуватися, адже всі вже трохи втомлені від розгляду попередніх питань і хочуть якнайшвидшого завершення зборів. Тож з доповіддю по цьому питанню виступив сам секретар парторганізації. Він озвучив вимоги райкому партії і критику щодо автора та самого роману та додав, що ми маємо засудити його як ідеологічно помилковий і що він порочить радянську дійсність. Все йшло як завжди. Після доповідача виступили ще п’ять призначених осіб, які теж щось там говорили критичне про автора та роман, а я не міг дочекатися цих запланованих виступів. Коли здавалося, що питання вирішене, голова цих зборів запитав, як годиться, чи є ще бажаючі…
Я підняв руку і боячись, що мене можуть не «помітити», сказав голосно, - Є! Йдучи до трибуни, я чув пожвавлення в залі, адже мій виступ не був запланованим. Тож народу стало цікаво!
Ставши за трибуну, почав говорити, що ці збори мені нагадують якесь кіно і роблять паралель з тридцятими роками. Адже тоді теж було популярним засуджувати поетів, митців за небажання оспівувати соцреалізм. Їх звинувачували в якихось ухилах, навішували ярлики троцькізму. І чим це закінчилось? Розстріляним відродженням та Соловками?
- Ось ви мені скажіть хто читав цей роман? Підніміть руки, - продовжував я.
Руки не підняв ніхто!
- То як ми можемо засуджувати те, що не тільки не читали, а навіть і не бачили.
Я пропоную відкласти це питання з порядку денного. Дати можливість людям прочитати цей роман, скласти про нього свою, власну думку. Потім влаштувати громадське обговорення і за його результатами винести це питання на партійні збори.
Що тут зчинилося! Після мене захотіли виступити ще з пів десятка людей, які говорили те ж саме і підтримали мою пропозицію. Голова зборів, а за іронією і секретар парторганізації розгубився, якщо не сказати злякався. Він не наважувався поставити мою пропозицію на голосування, воно сталося стихійно, за чиїмось закликом. Переважна більшість підняла руки. Ситуація з засудженням роману вийшла з-під контролю. Як завершити ці збори він не знав, тож зібрання закінчилося без прийняття рішення.
Мені не відомо який протокол він подав в райком і що там було. Але розумію, що мого виступу, та і інших він не відобразив. Та мабуть він його підробив, і подав в райком, що роман засудили і стовідсотково проголосували за це, адже більше це питання на збори не виносилося.
Вже згодом мені говорили про реакцію деяких членів партії та одного з замів.
Товариші розказували, які сиділи позаду нього, що в нього під час виступу аж почервоніла шия і він нахилившись до керівника промовив, - Ти бач, яка сволота?!
Але, слава богу, це вже були зовсім інші часи, а я, пройшовши Чорнобиль, став зовсім по іншому дивитися на цей світ і події.
В роботі фінансової все було регламентовано законодавчими актами, інструктивними матеріалом у вигляді наказів Мінфіну. Попрацювавши трохи на виробництві, я мав певний досвід, який згодився на новому місці, але інколи і мішав. Випускникам вузів, які приходили на роботу в фінансову систему в цьому плані було простіше. В роботі вони керувалися інструкціями і нічого іншого не хотіли розуміти і чути. Я ж бачив ці процеси з іншого боку і сам інколи робив так, що суперечило цим інструкціям. Це життя. Все регламентувати інструкцією неможливо, завжди є певні нюанси.
Тому крім інструкцій, було ще багато роз’яснень, які тлумачили положення того чи іншого пункту. Для контролю виконання наказів Мінфіном регулярно давались чисельні доручення з перевірки тих чи інших питань. Такі доручення називалися «контрольками» та підлягали виконанню у строго зазначені терміни. Виконавська дисципліна і якість виконання, були на висоті і критерієм оцінки роботи.
Одного разу готуючи відповідь на таку «контрольку», лист Мінфіну я підготував українською. Мене дивувало, що при наявності значної кількості україномовного інструктивного матеріалу, переписка з Мінфіном велася чомусь лише російською. Тож підготувавши лист, подав його на підпис начальника відділу, звернувши його увагу, що написав українською. Той уважно прочитав та підписав без заперечень. З того часу всі листи я готував виключно українською.
В цих листах обов’язковим було зазначення прізвища виконавця та телефон. Тож коли один з таких листів готував колега, він зазначив своє прізвище – Писюк. Лист був українською, але в мінфіні дівчата його прізвище прочитали в російській транскрипції. Як потім вони розповідали при зустрічі, що прочитали і … впісялися. Навіть передзвонювали, щоб уточнити прізвище виконавця. А отримавши підтвердження, сміялися ще дужче.
Народившись на Хмельниччині, навчаючись в Тернополі, він ніколи не стикався з таким прочитанням українського прізвища. А попавши в російськомовне середовище, воно виявилося токсичним… Навіть доньці, перед школою, прийшлося змінювати його на прізвище дружини, щоб дитина уникла модного тепер слова – булінгу.
В цій фінансовій системі я ще застав людей, які почали працювати ще в післявоєнний період. Тобто вони працювали ще за часів Сталіна, потім Хрущова а згодом і Брежнєва та його соратників-покійників, - Андропова і Черненка. Вони спокійно сприйняли Горбачова і його перестройку, бо занадто вже багато перетрубацій бачили на своєму шляху. Це були мастодонти фінансової системи і вимуштрувані виконавці фінансової політики уряду, чи то пак - партії. Це були колоритні особистості зі своїми недоліками і слабинками, але їх автобіографія могла були сценарієм для захоплюючого фільму. І незважаючи на всі можливості, що їх давала всеохоплююча фінансова система, фактів фінансових зловживань я пригадати не можу.
Так. Тут можна було в шістдесятих, сімдесятих роках, ставши на квартирну чергу, швидко отримати житло. Співробітниця, яка прийшла в цю установу працювати друкаркою, розповідала, що отримала трикімнатну квартиру, ставши на квартирний облік, вже через шість місяців. В восьмидесятих роках потрібно було чекати вже до п’яти років, що можна пояснити зміною поколінь і приходом на роботу значної кількості молодих спеціалістів.
Квартирним обліком і розподілом житла займалася профспілка. Окрім керівника установи, важливими персонами були також секретар парторганізації та голова профкому. Головою профкому був начальник відділу фінансування торгівлі. Це була неординарна, колоритна особистість. Учасник війни, був у німецькому полоні, куди попав вже під час наступу і боїв за Черкащину на початку 1944 року. Під час боїв на території Христинівського району, коли фронт проходив біля батьківської хати, вирішив навідати рідних, про долю яких нічого не було відомо з початку війни. Десь там, біля рідного села і попав в полон. Цей факт в біографії давався йому взнаки в продовж всього життя. Це було тавро! Як йому після цього вдалося стати членом партії, закінчити вуз – не зовсім зрозуміло. Можна тільки робити припущення…
Він знав масу історій, любив пошуткувати і займаючи таку посаду мав доступ до знаменитого дефіциту. А наявність в мене автомобіля «Жигулі», давала можливість почути не тільки безліч цікавих історій, але інколи і придбати щось з цього дефіциту. (про наявність автомобіля ще прийдеться написати, напевне, що розділі «Весілля») Тож коли він закладав великі пальці на рівні грудей за підтяжки починав здалеку розмову про необхідність кар’єрного росту і що для цього потрібно «партізіроваться» я розумів, що потрібний транспорт кудись з’їздити. Ці розмови про «партизацію» мали під собою підґрунтя, адже з посадою начальника відділу фінансування аграрно-промислового комплексу я пролетів саме по тій причині – не був членом партії. Я ніяк не реагував на оте «партізіроваться», хоч розумів, що добавка до сімейного бюджету щомісячно ста карбованців у вигляді посадового окладу та премії, ніяк не зайва. Тим більше, що з моєю зарплатою сім’я не дотягувала до необхідного мінімуму доходів на кожного, а тоді це було здається 50 карбованців, тож вимушений був оформити так звану фінансову допомогу на дітей, як малозабезпечена сім’я. Виплата такої допомоги проводилася дружині по місцю моєї роботи щомісячно десь по 12-13 карбованців на дитину. Ця допомога, як і допомога її батьків, з якими ми проживали разом, була зовсім не зайвою.
Для таких поїздок у нього завжди було кілька талонів на бензин. А ось дефіцит кусався. Для його придбання в мене просто не було коштів, та і мій «пасажир» в цьому плані теж не був магнатом, хоч позичити гроші ніколи не відказувався. За цим дефіцитом треба було їхати на міжрайбази облпотребсоюзу. Система потреб кооперації була дуже потужною. Вона включала не тільки торгівлю, а й займалася заготівлею, переробкою та мала вихід на зовнішні ринки. Але навіть і там дефіцитний товар був в обмеженій кількості. А дефіцитом тоді практично було все, навіть найнеобхідніші товари. Дивно, але з торгівлі якимось чином періодично зникали то сірники, то оцет, то цигарки… А що вже говорити про якісний одяг, взуття, побутову техніку та радіоелектроніку.
Саме в цей період я і зав’язав з палінням, під час чергового щезнення цигарок в торгівлі. В той час їх можна було вільно придбати лише на базарі, в циган. Колеги їх там і купляли, на що я сказав, що я кину курити, але за цигарками до циган не піду. Так і сталося.
Це був період зламу старої системи, яка всіляко боролася за своє існування. На тлі цієї нестабільності якось дивним виглядало будівництво нового дев’ятиповерхового корпусу КДБ, що в нас зростає кількість шпіонив та ворожих елементів? Будувалася нова, чотирнадцяти поверхова адмін. будівля обкому партії у формі книжки, хоч і стара будівля була простора і площі там не були в дефіциті. Біля цієї книжки, в комплексі будувався зал округлої форми для проведення зібрань та форумів. Одного разу їдучи повз, мій пасажир вирішив пожартувати та запитав мене, - А ти не знаєш, що це таке кругле будують? Чи не цирк часом?
Я з відповіддю не забарився, - Так! І причому цирк політичний! Реакція його стала неочікуваною. Він вголос, майже криком, почав заперечувати, що він такого не говорив. Що його так перелякало? Чи не був це відголос тих подій, коли велося розслідування про те, як він потрапив в полон? Щось було в його житті ще таке, окрім полону, що його лякало. Але і те, що він попри все закінчив вуз, став членом партії, наводить на певні думки. Система вміла використовувати недоліки і слабі місця людей.
Але ця система вже почала розвалюватися, хоч ще не було розуміння цього процесу. Нас чекав не простий час перемін.
«Не дай Вам Боже жити в часи перемін», - в правоті цього афоризму пересвідчилося не одне покоління людей. Тепер в цьому треба було переконатися моєму поколінню і мені теж. Плюсом в цій ситуації було те, що мені було всього то років з тридцять п’ять, а мінусом – почалися значні проблеми з здоров’ям. Участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС давалася таки взнаки…
10. 05. 2021 р. м. Вінниця
ID:
913358
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.05.2021 08:37:27
© дата внесення змiн: 11.05.2021 08:54:57
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
