"...перший ти чи останній,
в натовп втиснутий щільний -
важко йти в цій отарі,
в безумі злому що суне
в зашморг лаштований в часі
блукань у болоті злиднів.
де кожній дрібниці радієш,
яку б не помітила навіть
людина в здоровому глузді -
в статистиці десь посередня,
хороша людина, нормальна,
з освітою...чи без освіти.
а ти як *** отой радий
всілякій оманній дурниці.
овації зводиш у славі,
свята справляєш в облуді!
принижений ворогом, братом
якого нарік так щиро
у сліпоті своїй темній
і, певне, невиліковній.
бо кликав його як Бога -
благав розбомбити хату,
залити лайном вітчизну,
знищити вщент державу..." -
отак міркував, задихався,
вмирає що мешканець міста,
середній в статистиці зрадник
міста свого,
вітчизни,
затятий ворог країни.
лежав у брудних простирадлах
в куті за тілами хворих -
таких же, як він байдужих
до себе, людей і світу.
в занедбаній він будівлі,
нині лиш згаданій містом -
в лікарні без ліків майже
і майже без лікарів.
та він не забутий! - постійно
є під прицілом щоденним
"братішкі", того окупанта,
засланця, злодюги, зомбі...
і сумніву тут немає -
на мушці своїй він тримає
мешканця, що помирає...
в прицілі гнила його сутність.
і вистрелить! без вагань тут.
прошиє чергою миттю,
як щойно дізнається вбивця
про всі оті сумніви всякі,
думки не потрібні...крамольні!
вагання ворожі та хворі.
адже за тим його звали,
вказували, замовляли -
знищувати живе все
на цьому клаптику світу... -
геть чисто усе по степу!
навіть крихтини того,
що глуздом здоровим зветься.
Силльно, пане Миколо! Ота безвихідь добиває залишки краси, мрії, здорового глузду! Тітаргіний стан. одначе, не буваєвічним: спимо, щоб прокинутисьююю І так буде!
Силльно, пане Миколо! Ота безвихідь добиває залишки краси, мрії, здорового глузду! Тітаргіний стан. одначе, не буваєвічним: спимо, щоб прокинутисьююю І так буде! 
