Ми всі зникаєм....
Йдемо кудись у забуття...
Дороги звісно же ж туди не знаєм...
І досвід там не треба із життя..
Кудись ідем і нове щось шукаємо,
Спираєм на невдале існування....
Або від вчинків ми своїх тікаємо,
Не прагнучи до самопанування...
В житті, постійно всі вагаємось,
Промлемами оточені завжди...
Згодом від спогадів здригаємось,
Не знаючи, подітись нам куди...
Розчарувать багато, це ми знаєм...
Дарма покажем почуття...
Давно до цього вже звикаєм,
І не чекаєм співчуття...
Ну звісно, тяжка в світі цім є мить..
Де співчуття - вкрай не потрібне ваше..
Бо знаючи, хто там під маскою сидить...
Нема причин нам думати інакше..
Куди ж ідем? Ну і для чого? Поясніть!
Можливо ми втікаємо від себе....
Не бачу я пояснень у цю мить,
Ну ти подумай...звертаюся до тебе...
