Коли в повітрі блякло-сірому,
Ще вчора спекою задушному,
Стрімким падінням крил зворушений,
Як чорних зграй рядків по білому.
Я згадую твій голос змучений,
Затишшя крил очей байдужості,
Обмежений, навмисно звужений,
В легких бретельках сну задушений
Твій погляд із контексту вирваний,
Ще не забутої історії,
Як блякло-сірими повторами,
В твоїх повторах світ затиснений.
І щоб не говорив за столиком,
Все тільки шурхіт губ серветкою,
І бавишся в руках монеткою,
А ти б хотів в долонях дотиком
Її руки торкнутись спокоєм
В повітрі сонця блякло-сірого,
Але обманюєшся вірою,
В причинних випадах самотності…
Коли в повітрі вкрай змертвілому,
Ще вчора спекою задушному,
Стрімким падінням крил зворушений,
Все чорним шурхотом по білому.
