Люблю малювати, хоча не вмію, та не бентежусь тим. Кілька разів на тиждень підіймаюсь на дах будинку (саме дах - то є мій плацдарм для написання моїх картин).
Крадькома, мов злодій, не хочу, аби бачили сусіди. Тягну з собою мольберт, фарби, кишені три сендвічі з рокфором. От саме через рокфор - я і познайомивсь з одним волоцюгою. Це зараз ми вже добрі друзі, хоча дружити з котом, а тим більше, з таким як цей, трохи складно. Він не цікавиться, як в мене справи? Ба більше, як моє здоров'я? Яку книгу я читаю?
А я чую завжди тільки одну фразу, яку він пронявкує: "Monsieur Germain, j'ai faim de poire!" (месьє Жером, я голодний!). Він звісно тішиться, коли мене бачить - та я знаю, що то все через сир.
Хай так, та він постійно слухає мої розповіді. Лежить ситий, дивиться на майже завершену картину, яку я ніяк не завершу... і слухає. А що старий може ще розповідати, як не про своє життя? Можливо, мені здається, але найбільше йому подобається, коли я розповідаю про свою маму Марію. Вона була українкою. Золота була жінка...
Гаразд, Жаку, мені потрібно відлучитись, постережи картину. Та гляди, щоб голуби не наляпали на ній білих хмаринок, як тоді на твоєму портреті.
