Я палю лиш тоді як складаю вірші
Вогник мій животіє далеко з балкону
І зливається з жаром інших вогнів
Людей без сну, тих що люди до скону
Крізь морок і важкість довгих ночей
Потік крізь шаленства і липкого смутку
Ми мусимо збавитись від зайвих речей
Які перетворюють кисень на трутку
Ми мусимо, певно, це важко для всіх
Взять розуміння себе як множину
Не нищену осіб, не биту в поріг
А власним ім'ям оповиту людину
І вірити завжди, що Вогник горить
І знати напевне, що лише не годину
А час, поки ти зігріватимеш мить
Й коли ти не братимеш за ката провину
Бо гріх на роду залишається всім
І всім нам за свій відповідь тримати
І з вогником правди з балкону своїм
Віршами переконання свої оберігати...