Мені чомусь здалося – ти сумуєш,
В очах твоїх не грають бісенята.
Блукаючи у лабіринтах старих вулиць,
Для чогось спогади відшукуєш завзято.
Не хочеш слухати історію цікаву,
Пісень улюблених чомусь дратують звуки,
І у кав’ярні ти береш для себе каву,
Лише щоби зігріти трохи руки.
Тебе немає, ти десь там, далеко,
Думкам своїм не можеш знайти спокій,
Бо, певно, все здається так нелегко,
Бо, певно, всі здаються одинокі.
А я мовчу, бо вірю - це минеться, -
В собі ми іноді ховаємось від світу,
Щербинку лиш залишивши на серці,
Та у кав’ярні каву недопиту…
