Відцвітає троянда червона.
Символ ніжності і кохання...
Пелюстки опадають в долоні,
Чути жалібні нотки ридання.
Причаїлась до серця безсмертника...
Від негоди теплом укривав.
«Ти розрада й утіха для серденька,
Цілу вічність на мене б чекав!»
Відлітають пелюстки поволі,
І розлука жорстока хлине,
«Не забуду дні ніжні,чудові,
Хай хоч вітер усю забере!»
Так сказав,і роса покотилась,
Пелюстки нахилились в сльозах,
А вона все на нього дивилась,
І розлуки стискав її страх!
Раптом вітер дмухнув безсердечно,
Опустилась троянди краса!
Біль проникла в шипах безкінечно,
Мить розлуки-нещасна пора!
А безсмертник від болі ридає:
«Як же так?Як без тебе вже я?!»
Знову й знову до землі припадає -
«Не іди! світ без тебе сльота...»
Стихнув вітер і небо заплакало.
Знову й знов ціпотів дрібний дощ.
Завмираючи серденько стукало,
Співчутливо журився так хвощ...
А він схилявсь обіймаючи подихом,
Все ж надіявсь вона іще «дише».
Хто ж розбудить тепер ніжним запахом?
І сонети про ніжність напише?
Він все плакав і капали сльози...
Горя більшого в світі нема!
Як вбивають кохання плід грози,
Й відчувати як плаче душа....
Дощ завершив величну трапезу,
В далині десь далеко шумів,
Сонця промінь по листянім лезу,
Зігріти досад таки не зумів...
Чує затишок оди зітхання...
В'яне мужність,жевріє туга,
Це було найщиріше кохання,
Та жорстоке і підле життя...
"На вівтар я б поклав свою душу,
Гляньте квіти усі росяні!
Та без неї страждати я мушу,
Навіщо зорі мені осяйні?!“
І згадались щасливі хвилинки,
Танцювали під Шуберта вальс...
Мить не спиниш,бо час без зупинки!
Надто добре щоб бачити фальш.
«Квіти мої безсмертні, бо вічні!
Та вмирає без тебе душа...
Ніщо,музи усі віковічні.
Мить без тебе - без барвів тайга!»
Так задумавсь й завмер світ трагічно,
Пожовтіли листочки й трава,
Спустились ніч і туман символічно,
Безсмертні квіти,та вразлива душа...
