якби я повірив йому,
блазню у каптурі жовтому -
він дарував мені усмішку,
що тисяча усмішок сонячних
й до мене схилився,
видихнув
- ...веселися тепер і смійся,
потім вже буде ніколи... -
базедові очі вирячив,
зіньки свої безколірні,
наче за ними схована
найжахливіша з таїн.
і мов у танку підстрибуючи
покотився покотом кулькою
з ганчір"я, строката що в кольорі,
до обрію веселун.
і, віддаляючись, дмухав він
щосили, щодуху в дудочку
і щось непристойне голосно
із гегами, сміхом виспівав
у
велелюдний натовп..
і зник із відлуннями в реготі
зигзагом травами степу
непритика,
жартун,
баламут...
якби я повірив блазню,
що в каптурі був у жовтому -
чи все відбулось по-інакшому?
світлина була би іншою?
коли б веселився в щирості
і сміх мій веселий в обшири
лився б понад руїнами... -
світлина була б яскравішою?..
не знати того, не відати
мені не дано - отож...
дивлюсь на світлину, фотку,
де
байдужий сиджу перед дзеркалом,
яке в павутинні, у тріщинах,
іще не просипалось з рами,
овалом у прямокутнику.
пил з нього стер і кіптяву
й побачив себе в відзеркаленнях
дрібним,
многоликим,
в безлічі,
в строкатому одязі клоуна
і грим по обличчяю розмазаний
білочервонооранжовий -
сиджу у руїні,
в кріслі
обідраному і брудному,
позаду стомлена муза
з ознаками анорексії -
їй на поголену голову
зронили віночок слави
з колючого дроту
казкові
колібрі, що тріпотіли
із шерехом тихим під небом
лелійнобабковими крильцями...
а в небі кружляли з криками
ворони, галки з гавами.
і голуби з горобцями
стрибали і копирсалися
в руїні і смітниках,
що простяглися за обрії.
а в тих смітниках і руїні
мешкали людо убого
і, певно, щасливі з того.
дерева стирчали безлисто
над ними,
людьми у щасті,
стирчали віти мов вилами
у сіре похмуре небо -
хиталось гілля, шуміло
під вітром,
що віяв піснею
без слів,
з іронічним шумом
в мелодії
сопілковій...
..чи що?..і все одно - щиро дякую, Олексо! 
Чудовий верлібр,поете! Ми - майстер! 
