З позатойбічного дерева вийшла осінь.
Відкрила бурштинові очі, на мох ступила.
В медовім її волоссі дзижчали оси,
а в голосі відчувалась нестримна сила:
то клекіт лелечний, то журавлина туга,
то шелест сухого сіна, то дзвін у скронях,
то завивання вітру - старого друга,
то барабанний дріб по підвіконнях.
Часом вона змовкала і всьому світу
вже починало здаватись, що може сон це?
Ох і сміялась тоді вона, наче квітка,
на калинових губах загравало сонце.
Потім вона ще довго комусь писала,
в задумі могла просидти день цілий,
не знає ніхто, може осінь когось кохала?..
Злітала на землю осіння кореспонденція...