Знала би ти як тяжко? - Зірвалась би
Першим літаком впала б в першому
Торканні сонця до землі
У руки мої неспроможні
Стати на захист тіла мого?
В трьох літерах дзвенить уся волога
Що живить мою спраглу
Всохлу тонким хворим кущем душу...
Слухай, в мене для тебе таємниця
(Лиш тільки: ніхто крім тебе!):
За тонкими лезами моїх вікон стоять
Безсоромні ліхтарі, що тримають свої скальпелі
Завжди гострими, і ріжуть мій мозок...
І той крик, який би міг зірватися з вуст моїх
Бариться ще в легенях....
Але якби він зірвався,
Чи почула б ти його?
Вона запевняла
Почує
Де б не ховала її Людина
Що завжди стіною стояла
Між нами
Я закохана в ідеал глухоти й німоти.
Коли має необережність звести голову до неба, хмари сиплють до неї моїми віршами. Лякаються того - вони з народження світу говорити не вміли, але я так благала, що в них з'явилося серце, згодом – голос. Хмари кричать, чорніють з натуги, та бачать пусті очі і плачуть, бо їм жити з серцем, наповненим моїм сумом немає сили.
Вона їх не чує, ховається під стріхами - добре що ховається, хоч не захворіє.
Вітер вмивається сльозами розчинених в синьому небі хмар, вітер торкається її вуст, наче зможе схопити з них слово, щоб подарунком принести до мене... Він завжди був простим, мов дитя, бо щиро вірив, що усе у всіх буде добре...
Та з вуст її падають слова не для мене - добре що падають, комусь вони необхідні.
Вечорами буває щось плаче в моєму подвір'ї, грюкає стріхою, дверима гримає; виходжу босою на ганок – до колін притуляється вітер пораненим звіром, тяжко йому, що знов не приніс...
Не весело посміхаюсь, пальцями крізь невидимі кільця волосся його проводжу...
Він такий добрий – той вітер – чистий , вірний моєму подвір'ю, вірний моїм рукам...
Розтрощила усі ліхтарі. Очі мої віддзеркалюють скалки зірок, і кожна із них щодня попадає мені в око, роблячи Герду на декілька годин Каєм.
Я навчилася шити, все що в мені розшматували, не дуже гарно, та наче тепер є кому те дивитись. Вітер все бачить, та він мене любить такою.
І крик той, що каменем в мене на шиї застиг, зірветься лише коли я з тим каменем кинусь на дно...
Але я не кинусь, бо хто ж заспокоїть вітер, хмарам віддасть серце і голос, щоб виплакали сльози свої на землю,
І та заквітла твоєю
Глухою німотою...
Для прози доволі поетично 
. Але і так читати цікаво. 
