Весняний ранок вже давно пердів своїми квітучими ароматами. Пташки бриніли на деревах, і свіжі каки дощиком лилися на вузьку, як *** сплячого лемура, стежку. Травичку хтось порядно поросив, а струмок плив повільно, як шмарки носорога. Неподалік від лісочку почувся двінкий пердьож. Що може бути краще за свіжий ранковий пук. Ти неначе відкриваєш світові свою душу через простори сфінктера, і духи повітря приймають твій ніжний аромат у свої газові обійми. Саме так цього пердьожного ранку почувався Затишний Єтті. Він лежав лежав на своєму заслиненому ліжку, звісивши лахматі руді брови. Його рожа надавала йому надзвичайно таємничого задумчивого вигляду. Його пульки (очі; все таки пульки) були. Були десь там за рудими лісами його шикарних аристократичних брів. Лиса, як Влад Яма лаба, неспішно потирала козячу бородку. І це надавало його натурі ще більшої задумчивості. Про що ж думала ця розумна ,як бабин валянок, істота? Насправді він просто втикав на пташине дермецо за вікном.
