|
Якщо переходити дорогу,
що по вінця налита метушнею,
із заплющеними очима,
можна відчути дивний лоскіт,
що спочатку лунає десь у кишках,
підіймається
й рве сонячне сплетіння,
готовий перетворитись у пронизливий сміх
— останнє, що залишається після людини,
коли густа реальність жадібно проковтує її.
Так сміється всесвіт із твоєї незначущості,
шкірить зуби прямо в обличчя,
випалює кров, залишивши лиш попіл скребти вени,
й фантоми тіла, що ти цілував зранку, встаючи на роботу,
та увечері, коли ніжно горнув ображений на тебе згусток,
тріснуть, розсипавши уламки спогадів
за узбіччя твого фрактального шляху.
Тисячі поглядів отруюють твою справжність,
суб'єктивним спотворенням;
тисячі слів говоритимуть про те,
як мало значиш для цієї скляної ілюзії;
тисячі потвор розбиватимуться об вісімковий шлях,
аби встановити довічне ембарго на бодгі
у твоїй самсарі,
як колись це зробили із їхніми атрофованими атманами.
Така ця ілюзія, друже.
Пройдись гучною автострадою наосліп
й відчуй цей сміх,
що лунатиме у голові,
наче трансльований у свідомість через гучномовець,
й зрозумій, що так сміється Будда
з тієї іскри, що ти відчайдушно топиш у колодязі вигаданої самості
десь глибоко в кишечнику,
що пронизаний голками
несправедливості, злоби;
дівчинки, що колись втекла від тебе,
здерши зі стін увесь затишок, яким колись вона так вправно
заклеювала діри у твоїм тілі;
батьків, що в дитинстві заблокували в тобі стільки емоцій,
що тепер твоя нервова система в постійному режимі короткого замикання
й багатоповерхівок, що дахами скребуть ребра
й розбивають ями у мріях, що їх викладав перед собою
із поламаних іграшок на жорсткому килимі.
І коли стіни квартири укотре засмокче у сутінки
скривившись, судомно приб'єшся до підлоги,
залишишся наодинці зі внутрішнім інферно,
що так голосно витиме,
так голосно впиватиметься щелепами
у дзеркальні відображенні гематом під очима,
у губи, що ти до крові прокусуєш у спробах проковтнути кадик,
в ребра й живіт, що скрутило у спазмах,
коли тиша зрадливо відтінятиме крик кожної клітини тіла,
заплющ очі
й прислухайся до цього лементу,
що тоді заледве нагадуватиме твій:
ти почуєш
дзвінкий сміх.
Смійся.
ID:
719727
Рубрика: Поезія, Верлібр
дата надходження: 22.02.2017 19:28:29
© дата внесення змiн: 22.02.2017 19:40:37
автор: Лажневський
Вкажіть причину вашої скарги
|
