Баба Ганна була високою, худорлявою, навіть в свої сімдесят п’ять не сутулилася, ходила легко, ніби й не було за плечима «торби», наповненої всілякими життєвими негараздами, втратами, розпачем, надією і безсонними ночами. У неї було дев’ятеро дітей, з яких двоє хлопчиків з однаковими іменами, Васильки, які помирали тільки-но їм виповнювався місяць, засинали і не прокидалися. Шостого хлопчика теж назвали Васильком,бо Ганна не вірила прикметі, що не можна називати дітей іменами померлих раніше братів чи сестер. Так і вийшло, третій Василько прожив 75 років. Баба Ганна із всіх дітей любила найменшенького, Володимира. Вона його тільки так і величала, ніби хотіла підкреслити його особисте місце в сім’ї. Всі інші діти росли, ніби трава при дорозі, самі по собі. Вони розуміли, що матір – це святе, але особливої уваги чи прихильності до неї не відчували. До війни старші Валентин і Нюра вже мали свої сім’ї, а Ганна стала бабою.Онуки для неї в житті нічого не значили, вона навіть не знала їхніх Днів народжень, а імена завжди переплутувала.
На війну разом з батьком пішли Вітька і Василь. Борис, Володимир і дочка Шурка всю війну були разом з нею. Як і всі в той скрутний час, жили нужденно, але Ганна вмудрялася діставати їжу, яку ділила так, щоб їй і Володимиру діставалося майже все, а Борис з Шуркою були вічно голодними. А ще Ганна старалася зробити заначку, яку ховала під подушку:чи скориночку хліба чи жменю якоїсь крупи, чи шматочок цукру. Вона завжди казала самій собі або знайомим: «Якщо виживу я, виживуть і діти».
Підростаючи, Володимир почав розуміти, що він не такий, як інші, бо він був не схожий ні на батька, ні на матір. І вже після війни, коли йому виповнилося сімнадцять, сусідка якось йому в спину промовила: «Викапаний Гришка… викапаний». Прийшовши додому, Володимир прямо з порогу запитав у матері: «Це правда?». Ганна, яка поралася біля плити, підійшла до сина, довгим поглядом подивилася в очі і прошепотіла: «Так. З Тихоном ми вже давно були чужими, а тут — Гришка… Дуже прохав, щоб народила сина… А Тихон все мені простив, бо я йому простила ще більше… А Гришку ти повинен пам'ятати, він частенько приходив погратися з тобою,завжди приносив гостинця, а мені давав грошей чи купляв якусь одежину. А, коли ти навчався в інститутові, він кожного місяця передавав тобі гроші і цукерки. Тільки один раз він попрохав мене, щоб я йому дозволила все тобі розповісти. Не змогла дозволити... Та і навіщо?..Ти дуже на нього схожий і ім'я тобі Гришка дав...». З того часу Володимир непомітно віддалився від матері, хоча вона цього не помічала чи не хотіла помічати.
З часом всі діти поженилися чи вийшли заміж, онуків у баби Ганни було аж двадцять п’ятеро і нікого з них вона не любила, частенько називаючи їх покидьками чи спиногризами. Років через сім після війни Ганна продала свою хатинку і почала жити то в одного, то в другого з дітей. Зятів і невісток баба Ганна ненавиділа і для кожного знаходила на це причину. І до кого б вона не приїхала «погостювати», її від’їзду починали чекати з тієї хвилини, коли вона тільки-но стане на поріг. Найдовше вона могла протриматися у Василя, його жінка була терплячою, мовчки вислуховувала настанови чи прокльони свекрухи, бо розуміла, що та все одно колись та поїде від них і повернеться років через п’ять. А одного раз, невістка якось поправляючи подушку на бабиному ліжкові, знайшла під нею вузлик , в якому лежало декілька скоринок цвілого хліба і шматочок ковбаси, яку вже й собака не їстиме. Тетяна показала вузлик чоловікові, а він запитав у матері: « Чи Ви голодні? Тетянка ж старається приготувати те, що Ви любите!». Баба Ганна піднялася зі стільця, стала навпроти Василя висока, худа і раптом промовила: « Я ж до Володимира збираюся їхати… завтра… гостинчика синочкові повезу…». Василь дивився на неї і нічого не міг сказати, а Тетяна почала шморигати носом і витирати несподівані сльози. Баба Ганна подивилася на невістку з презирством і прошипіла: «Зміюка, ще й скиглить, ніби не винувата». На другий день бабу Ганну Василь випроводжав в Дніпропетровськ, до найменшого, Володимира. Це був останній бабин Ганнин приїзд. Померла вона на руках у старшої доньки Нюри, в якої була приписана.
23.01.2017
Ты знаешь, Оля, двоякое у меня отношение к бабульке сложилось. С одной стороны - жаль мне ее, видать не от хорошей жизни душа ее очерствела. А с другой стороны - детей в любви нужно растить, иначе зачем тогда их рожать? Но, судить легко, понять сложно - чужая душа потёмки
Оленька, зацепила, интересно было читать
Олічка, а знаєш, як було страшно, коли хоронили її найстаршого онука, а вона дочитувала "Війну і мир", бо онукові — доля така, а книжку треба дочитати, а раптом завтра і її не стане. Отака була баба Ганна, мого батька мати.
Гарно написали! А може, то вже в неї старчеський маразм? Я знаю, що таке часто трапляється, а в неї ж, аж 9 дітей. Не знаю чому, та я їй співчуваю. І сама не дала дітям ласки і любові, і від них не дістала...
А написано гарно! 
