Баба Ганна

                                                                                                                               
                           
                             Баба  Ганна  була  високою,  худорлявою,  навіть  в  свої  сімдесят  п’ять    не  сутулилася,  ходила  легко,  ніби  й  не  було  за  плечима  «торби»,  наповненої  всілякими    життєвими    негараздами,  втратами,  розпачем,  надією  і  безсонними  ночами.    У  неї  було  дев’ятеро  дітей,  з  яких  двоє  хлопчиків    з  однаковими  іменами,  Васильки,  які  помирали    тільки-но  їм  виповнювався  місяць,  засинали  і  не  прокидалися.    Шостого  хлопчика  теж  назвали  Васильком,бо  Ганна  не  вірила  прикметі,  що  не  можна      називати  дітей  іменами  померлих  раніше    братів  чи  сестер.  Так  і  вийшло,  третій  Василько  прожив  75  років.    Баба  Ганна    із  всіх  дітей  любила  найменшенького,  Володимира.  Вона  його  тільки  так  і  величала,  ніби  хотіла  підкреслити  його  особисте  місце  в  сім’ї.  Всі  інші  діти  росли,  ніби  трава  при  дорозі,    самі  по  собі.  Вони  розуміли,  що  матір  –  це  святе,  але  особливої  уваги  чи  прихильності  до  неї  не  відчували.  До  війни  старші  Валентин  і  Нюра  вже  мали  свої  сім’ї,  а  Ганна  стала  бабою.Онуки  для  неї  в  житті  нічого  не  значили,  вона  навіть  не  знала  їхніх  Днів  народжень,  а  імена  завжди  переплутувала.
           На  війну  разом  з  батьком  пішли  Вітька  і  Василь.    Борис,  Володимир  і  дочка  Шурка  всю  війну  були  разом  з  нею.  Як  і  всі  в  той  скрутний  час,  жили  нужденно,  але  Ганна  вмудрялася  діставати  їжу,  яку  ділила    так,  щоб  їй  і  Володимиру  діставалося  майже  все,  а  Борис  з  Шуркою  були  вічно  голодними.  А  ще  Ганна  старалася  зробити  заначку,  яку  ховала  під  подушку:чи  скориночку  хліба  чи  жменю  якоїсь  крупи,  чи  шматочок  цукру.  Вона  завжди  казала  самій  собі  або  знайомим:  «Якщо  виживу  я,  виживуть  і  діти».
                 Підростаючи,  Володимир    почав  розуміти,  що  він  не  такий,  як  інші,  бо  він  був  не  схожий  ні  на  батька,  ні  на  матір.  І  вже  після  війни,  коли  йому  виповнилося  сімнадцять,  сусідка  якось  йому  в  спину  промовила:  «Викапаний  Гришка…  викапаний».  Прийшовши  додому,  Володимир  прямо  з  порогу  запитав  у  матері:  «Це  правда?».  Ганна,  яка  поралася  біля  плити,  підійшла  до  сина,  довгим  поглядом  подивилася  в  очі  і              прошепотіла:  «Так.  З  Тихоном  ми  вже  давно  були  чужими,  а  тут  —  Гришка…  Дуже  прохав,  щоб  народила  сина…    А  Тихон  все  мені  простив,  бо  я  йому  простила  ще  більше…  А  Гришку  ти  повинен  пам'ятати,  він  частенько  приходив  погратися  з  тобою,завжди  приносив  гостинця,  а  мені  давав  грошей  чи  купляв  якусь  одежину.  А,  коли  ти  навчався  в  інститутові,  він  кожного  місяця  передавав  тобі  гроші  і  цукерки.  Тільки  один  раз  він  попрохав  мене,  щоб  я  йому  дозволила  все  тобі  розповісти.  Не  змогла  дозволити...  Та  і  навіщо?..Ти  дуже  на  нього  схожий  і  ім'я  тобі  Гришка  дав...».  З  того  часу  Володимир  непомітно  віддалився  від  матері,  хоча  вона  цього  не  помічала  чи  не  хотіла  помічати.
                 З  часом  всі  діти  поженилися  чи  вийшли  заміж,  онуків  у  баби  Ганни  було  аж    двадцять  п’ятеро    і  нікого  з  них  вона  не  любила,  частенько  називаючи  їх  покидьками  чи  спиногризами.    Років  через  сім  після  війни  Ганна  продала  свою  хатинку  і  почала  жити  то  в  одного,  то  в  другого  з  дітей.  Зятів  і  невісток  баба  Ганна  ненавиділа  і  для  кожного  знаходила  на  це  причину.  І  до  кого  б  вона  не  приїхала  «погостювати»,  її    від’їзду  починали  чекати  з  тієї  хвилини,  коли  вона  тільки-но    стане  на  поріг.  Найдовше  вона  могла  протриматися  у  Василя,  його  жінка  була          терплячою,  мовчки  вислуховувала  настанови  чи  прокльони    свекрухи,  бо  розуміла,  що  та  все  одно  колись  та  поїде  від  них  і  повернеться  років  через  п’ять.    А  одного  раз,  невістка  якось  поправляючи  подушку  на  бабиному  ліжкові,  знайшла  під  нею  вузлик  ,  в  якому  лежало  декілька  скоринок  цвілого  хліба  і    шматочок  ковбаси,  яку  вже  й  собака  не  їстиме.  Тетяна  показала  вузлик  чоловікові,  а  він  запитав  у  матері:  «  Чи  Ви  голодні?  Тетянка  ж    старається    приготувати  те,  що  Ви  любите!».  Баба  Ганна  піднялася  зі  стільця,  стала  навпроти  Василя  висока,  худа  і  раптом  промовила:  «  Я  ж  до  Володимира  збираюся  їхати…  завтра…  гостинчика  синочкові  повезу…».    Василь  дивився  на  неї  і  нічого  не  міг  сказати,  а  Тетяна  почала  шморигати  носом  і  витирати  несподівані  сльози.  Баба  Ганна  подивилася  на  невістку  з  презирством  і  прошипіла:    «Зміюка,  ще  й  скиглить,  ніби  не  винувата».  На  другий  день  бабу  Ганну  Василь      випроводжав  в  Дніпропетровськ,  до  найменшого,  Володимира.  Це  був  останній    бабин  Ганнин  приїзд.  Померла  вона  на  руках  у  старшої  доньки  Нюри,  в  якої  була  приписана.  


                                                                                                                                                                                                                                                                                       23.01.2017

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714041
Рубрика: Нарис
дата надходження 23.01.2017
автор: Радченко