світанок не проглядається
нашими очима
допоки ми не зможемо
вигнати туман
який покриває наші зіниці
наче легенька тканина
з ритуалів гальських
друїдів
і з ним ми йдемо
крізь часи
крізь світи
крізь простори
стараючись знайти те
чого можливо вже давно нема
або сенс існування
хоча ці речі взаємопов'язані
і рушають крізь століття
дискусій
допоки Данте малював свої пекельні кола
ми з них вже встигли вибратись
продовжуючи пошук невідомого
здається що тим колам нема ні кінця ні краю
а час затрачений на їхні повороти триває зо п'ять вічностей
і завжди ми наступаємо на сліди
залишені нами на піску безмежжя
і підбираємо піщинки
які ріжуть наші пальці та п'яти
чи лікують рани від тих порізів
в тих колах настільки легко загубитись
наче в лабіринті Мінотавра
але тут навіть ніяка нитка не допоможе
виходу нема
ми його створюємо самі
в певному місці
в певний час
і з певними особами
які прийдуть сюди
також випадково заблукавши
в цьому безмежжі під назвою
життя
ми загубились
наче ті піщинки
які обріжуть комусь
слабку
ахіллесову
п'яту
XI.I.MMXVII
Із усіх молодих авторів Твоя поезія для мене на першому місті! Та й не тільки із молодих))) Просто молоді поети, як правело, дуже "поверхнісно" пишуть, немає тої глибини. А в Тебе глибина просто вражає!
Браво
похмурий...
