виманюю в предків обманом останні дари до літнього сонцестояння
вони, нічого не відаючи, думають, що дають лише потримати
маленькі серця, наповнені страхом, тепер тріпочуть в моїх рученятах,
наче снігурі, котрі мужньо й уперто пережили цю зиму і ці неправди.
набираючи повні кишені, торбинки і жмені сердець, я поволі відступаю назад
сірі тіні тих, чия кров у мені пульсує від хвилювання, всміхаються,
з ніжністю вглядаються у обличчя і шепочуть моє ім'я,
мовляв, дивіться, яка вона виросла і яка вона гарна.
не по собі. але я вже за крок до виходу, відчуваю на собі вітер і думаю
чи була даремною їх любов і те, що вони вчиняли, щоб вижити
і чи варто було б мені так само боротися, щоб вливати цю змішану кров до іншої
чи стало б мені снаги, щоби віддати свою плоть як дім для тих, хто ще прийде.
але я викрадаю серця, розчаровую тих, хто стільки віддав і старався,
розвіваю їхній попіл міськими парками, і прошу у всіх проще́ння,
бо не можу це тіло віддати, щоб продовжити їхню псевдоважливу місію
і червона суміш любові і пам'яті більше нікуди не влиється, тільки удобрить землю.