Останній раз у цій кав’ярні я була ще коли вчилась в університеті. Пройшло не багато і не мало, якихось 7 років. За цей час багато що змінилось. Міні-кав’ярня з напівавтоматичною машиною для кави розрослася до невеликого ресторанчика. Але, попри все, в ній було затишно як і раніше. М’яке освітлення, мініатюрні світильники, спокійна музика створювали таку собі домашню атмосферу. Після великих шумних супермаркетів і торгового центру навпроти, це місце було маленьким острівцем відпочинку і спокою.
Раніше я заходила сюди з друзями. Сьогодні ж я завітала просто насолодитись чашечкою ароматного напою і сховатись від раптового дощу. Хоча дощ восени напевно не може бути раптовим. Це одне із невід’ємних складових цієї пори року.
Саме через такі моменти мені подобалась така погода. Постійно спішиш, біжиш кудись і враз серед цього хмурого дня зупиняєшся і знаходиш час щоб помріяти за чашечкою кави в улюбленому кафе. Прості хвилинки щастя.
В просторій залі було не людно. На м’яких диванчиках студенти з ноутбуками. Безкоштовний Wi-Fi завжди приваблював молодих людей. Компанія дівчат за столиком з дерев’яними стільцями весело щебетали та смакували апетитні на вигляд, думаю і не менш смачні, десерти.
Мій погляд зупинився на молодій парі. З виду по років 20. На перший погляд нічого незвичайного. Вони сиділи один навпроти одного. На столі дві чашки. Він щось розповідав і тримав дівчину за руку, а вона… слухала і водила пальцем по екрану телефону. Періодично дівчина посміхалась і подивлювалась на нього.
Через якийсь час вона підсунулась до молодого чоловіка, поправивши зачіску, зробила селфі з ним. І знову засіла в телефоні, інколи показуючи йому, що цікавого вона там побачила. Насмілюсь припустити, що то були лайки до фотографії в якійсь соціальній ме́режі.Ось вони, відносини сучасності. Все життя проходить в інтернеті.
Це я така старомодна? Мені подобаються роздруковані фото, які можна показати друзям, що прийшли в гості. Запах відкритої книги та прогулянки у парку. Боже, мені страшно за цей світ! Куди поділось просте спілкування між людьми без комп’ютерів і телефонів? Зараз у кожного наймолодшого школяра є крутий гаджет і що вони дивляться у тому інтернеті навіть подумати боюсь.
Люди, схаменіться! Ми втрачаємо такі цінні моменти нашого життя, тупо живучи в соціальних мережах. Це залежність, така собі наркоманія XXI століття. Чума глобального масштабу, від якої ліків, на жаль, винаходити не будуть. Замість походу в магазин – доставка до квартири, замість походу до кінотеатру – піратська копія фільму в інтернеті. А побачення – це переписуватись весь вечір, сидячи перед монітором комп’ютера. Ми деградуємо, ми раби цієї системи. І вперто не хочемо цього признавати, не говорячи про те щоб боротись із цим.
Я допила каву і поспішила додому, щоб насолодитись розмовою з моїм коханим чоловіком. Відкриваючи двері, я ще раз поглянула в зал. Так, за 7 років багато що змінилось. Ні, не кав’ярня з уже великою автоматичною машиною для кави, змінились люди, які створювали тут таку домашню атмосферу.
Телефон, кажете? Я називаю їх "смерть-фони" - смерть багато чому, у першу чергу, власним клепкам. Десь вичитала фразу: "нині ми маємо доступ до практично необмеженої кількості інформації, а наш мозок може вмістити заледве сорок слів повідомлення у твіттері".
