Припини!
Вже закінчилась осінь.
Вантажівки голосять
Скрипом не змінених шин:
Стережися машин!
Пробач мене.
Я грішив.
Я приніс тобі стільки болю...
Де поставити?
Покажи.
Я так довго без тебе жив,
Що тепер і не можу звикнути.
Ти би бачила світ за моїми вікнами
З вітражів.
Я не можу заснути раніше, ніж зійдуть зірки.
Я не жив поруч тебе,
Я жив навпаки.
Я не впав до цієї ріки,
Я порвав загати!
Де мені зараз, мила, тебе шукати?
Дай мені знаки,
Дай мені координати,
Дай мені компас, мапу, небесний атлас!
Я тебе піду шукати тепер і зараз!..
Небо холодне, мокре і зараз трісне.
Сніг розлетиться й засипле твої широти.
Ми різні з тобою,
Навіть, занадто різні,
А я бачу тебе в холодних очах навпроти,
В жінках в цьому місті,
В невиспаних провідницях,
В моїй секретарці,
В мисливських рушницях...
Я чую тебе в кожній сварці,
В кожній репліці і зізнанні,
В більш-менш влучному порівнянні.
Я читаю тебе на афішах
І від того тебе тут стає ще більше.
Ще більше.
А тебе,
Як на зло,
В цьому місті ніколи,
Ніколи
Взагалі
Не було.
