У її душу він прокрався непомітно –
У час Майданів, революцій і АТО,
Як журно було їй, як чулася самітно.
Лиш чулась? Ні! Вона одна була давно.
Спочатку тішилась своїм новим прибульцем,
Строчила вірші, наче пулі кулемет.
Гойдала в собі, як батьки дитя у люльці.
Щоби не звітрів, натягла над ним намет.
Його, як дурень торбу писану, носила,
Неначе усмішку весільний тамада.
Та час ішов, летів – їх доля не ліпила.
І сум, мов пил, зіниці їй пообкладав.
Уже й не рада гостю. Почуття змісила:
- Йди! Тільки змий із серця кожен слід, що ліг.
І він пішов. Але якась незрима сила
Вернула знов його на зболений поріг.
На жаль, ні.
