Приголуб мене, любий, без ласки твоєї так зимно.
Заховай аж під серце – клубочком вмощусь у кутку.
Десь по білому білим кохання писалось невпинно,
І у вічність віночком плелося по срібнім витку.
Поцілуй мене, любий, хай спиниться час на хвилину,
І від Всесвіту ключ покладе до твоєї руки.
Сумнів осуду лишу і в небесну лагуну полину…
Хай напоєне щастя відчинить від неба замки.
Не порань мене, любий – я просто тендітна, мов гілка.
Моя сила в красі, і у блиску чарівних очей...
Я, повір, не слабка - лише просто закохана жінка,
Що шука своє щастя в прихистку надійних плечей.
Ваша сила у слові - вражає без погляду й блиску,
Ваша сила у щирості, лагідності пелюсток,
Ваша сила, що ви так далеко від нього і близько...
Ваші вірші - у спрагу води із криниці ковток...
Вразили, Олено... Особливо про надійні плечі... Доречі, кажуть, там м'якше, без кутків. Гострих... Ну, ваші вірші у моєму серці куточок свій таки знайшли...
Гарний вiрш, Олено. Ух, такий у вашому вiршi простежуеться романтичний вiдтiнок, амурнi такi бажання. Вони на перший погляд здаються такi простенькi, легкi, але якщо подивитися бiльш глибоко, з фiлософськоi точки зору, то у ваших мрiй i побажань дуже чiтка мета, вони мають велике значення.
До речi, чимось сюжет нагадуе пiсню Анi Лорак:
Поцiлуй мене, поцiлуй
Приголуб мене, приголуб
Подаруй менi, подаруй
Кохання, кохання.