Тиша. Спокій. Свічки і лампадки.
Відлетів на небо юний цвіт.
Довго ще не буде все в порядку.
Згасли душі в самім цвіті літ.
Втік, пустивши пазурі у серце.
І не змивши. Втік. Його нема.
Радість… сльози… далі що?
Ці смерті…
Труни на майдані, ця зима…
Сумяття в душі не відпускає,
Квітами устелений майдан.
Плаче і в скорботі завиває.
Що ж зробив ти, межигірський пан!?
Майдан іще не бачив стільки квітів,
не відчував ще так багато сліз,
Їх рознесе по світу білий вітер,
холодний, безпощадний серцеріз..
Кліщами вириває душу з тіла,
і, мов ганчірку, крутить, щоб навік
запам*ятав з нас кожен цю годину,
коли ураз замкнулись сотні пар повік.
Дивіться, крадії і казнокради,
покайтесь, зрадники і брехуни!
у когось брат і син помер за правду,
а не за ваші пишні гаманці!
І вітер цей, пронизливо-пекучий
Іще не раз нам спогад принесе.
Задумайтесь усі! час неминучий,
як кожен свою кару понесе.
Майдан іще не бачив стільки квітів,
і кров з його лиця уже не стерти,
І доти буде нація ця жити,
допоки люди не боятимуться смерти
