Вже згубила сліди ця змарнована осінь далека,
та ім’я твоє й досі у серце летить, мов лелека.
І п’яніє від пахощів чистого, спраглого раю,
до світанку його в пелюстки матіол пеленаю.
Поки вранішнє сонце не вдарить у струни Землиці
й не розтягне мелодію дня, мов скрипаль, що в світлиці
жив самотньо й, діставши в оркестрі життя першу скрипку,
загордився, неначе спіймав золоту собі рибку.
І згорну тоді в жменю свою шість наморених літер
та у пазуху зсиплю, хай там заколише їх вітер.
Бо як зродиться день, я ім’я це боюсь називати,
аби ніжним лелекам ніхто не завадив літати.
Щоб не викрали цю таємницю страшні хуртовини,
не гайнули по світу й лицем не жбурнули в тернину.
Бо як з ран оцих кров потече, обламаються крила
у моїх лелечат.
Я під серцем гніздечко змостила,
щоб леліяти їх.
Але тут щось змінить я безсила,
як у спеку земля, що хмарина дощем не зросила.
