За той день себе і Бога я картав,
Я до того жив собі й не знав біди,
А то ніби хтось мене узяв й послав:
«На прогулянку у сад сходи.»
Незнайомку я зустрів в осінньому саду,
Де у затінку дерев уже дозріли яблука,
Думав що на радість,та здається,на біду,
Бо відтоді в пошуках її блукаю я.
У моїм житті її я бачив лише мить,
Потім вона зникла,і здається,назавжди,
Та моє сліпе кохання не спинить
І серденько просить:»Ти її знайди.»
Думав,може це усе наснилося мені,
Може просто тінь майнула у саду
І дарма палає серце у вогні,
І її уже я більше не знайду.
(Лесь Лугинський)