Зоряний погляд,
спрямований вчора
міг бути поряд
та він любить море,
воду і хвилі,
золотий пісок,
а я не в силі
зробити й крок
назустріч або
хоча б у бік,
відомо обом
не один рік,
ненавиджу море,
чайок як птиць,
у цьому і корінь
всіх тих дурниць...
Ненавиджу зиму
і перший сніг
і другий як йтиме,
пада із стріх,
прийдешний з півдня,
у ньому дух моря
і запах кривди,
якою він хворий,
тому сумний я
чекаю на осінь,
як владе хвиля,
позолотить коси.
Єдина така,
що має совість,
тепле какао,
чергову повість,
яка викликає
огиду і злість,
питання чи знає
хоча б який зміст,
пора яка мріє,
вбиваючи світ
меланхолією
голих сірих віт,
затяжними дощами
і злими людьми,
та вона завжди з нами,
у ній завжди ми.
Я небо осіннє,
ти погляд зірок,
у тебе проміння,
щоб я не промок,
і більш не потрібно
здавалось нічого
поки не дійде
за наступним рогом,
що є одне горе
для болю мого,
ненавиджу море,
ти любиш його...
Маленький жарт... 
