Когось з дитинства небо манить,
Комусь безкрайнє море сниться,
А я люблю, коли в тумані
Пшениця в полі колоситься.
Все далі й далі з кожним кроком
Милує око лан безмежний,
Немов би в казку ненароком,
Зробив я крок необережний.
Легенький вітер повіває
На вушко щось хлібам шепоче,
Немов би таїну він знає
І поділитись нею хоче.
А в небі жайворон зависне
Життя провісник степовий,
То він заллється,то присвисне,
Він так вітає день новий.
Тут все моє,все серцю миле
І любе все тут аж до болю,
Лиш тут душа розправить крила
І промайне,мов тінь,по полю.
Я син Землі і тим пишаюсь,
Що все життя її люблю,
Що я їй вірним залишаюсь
І цю любов не розгублю.
Життя хотів би я прожити
Серед людей на видноті,
Я заблукати мрію в житі,
Але не у житті.
(Лесь Лугинський)
