Яка мара нас всіх приспала,
Що чорно-білий став весь світ?
На місце правди кривда стала,
А замість честі – пустоцвіт.
(Іван Калинюк)
Частина І
Як часто нам доводиться чути такі красиві слова "жити по правді", "творити добро", "не чинити зла", "боротись за істину", "боротьба за священні ідеали" тощо. А що стоїть за цими словами, чи замислювались ми хоч коли-небудь? Виходить же частіш за все, що кожен вкладає в них щось своє особисте, якісь свої поняття. Через це виникають непорозуміння, сварки, бійки і навіть війни, коли кожен воює за свою "правду", за свої "священні ідеали". Баталії Білої та Червоної троянд виникають на полях, в парламентах, кабінетах, на кухнях. При тому, кожна сторона стверджує, що правда на її боці і що правда є лише одна, а хто її не притримується, той є "ворог народу" і "чинить зло". А чи є одна правда на світі, чи є це істина і що взагалі таке – істина?
Світ як матеріальний, так і духовний знаходиться поза межами нашої свідомості, тому будь-яка інформація про нього є лише нашим чуттєвим відображенням та подальшою рефлексією. Таким чином для нас є два Світи – реальний і його модель у нашій свідомості.
Наприклад у художній майстерні сидить людина і позує перед художником або скульптором. Людина у даному випадку є оригіналом, з якого змальовують копію чи роблять зліпок у вигляді скульптури. Ця копія ніколи не буде точно відповідати оригіналу і буде нести в собі об'єктивізоване у копії суб'єктивне відображення оригіналу таким, як його бачить митець. Якщо поставити не одного митця, а кілька – наприклад, класика, імпресіоніста, абстракціоніста, то кожен з них намалює свій портрет, який суттєво буде відрізнятись від інших, хоча написані вони з одного і того ж оригіналу.
Так само і з відображенням зовнішнього Світу (як матеріального так і духовного) – саме він є істинним оригіналом, а те як ми його бачимо, оцінюємо, розуміємо, які висновки робимо – це є вже копія оригіналу, його портрет, зліпок, модель. Таким чином, оперувати у своєму житті та мисленні ми можемо не з самою істиною, якою є зовнішній Світ, а з її копією, моделлю істини, яку створюємо суб'єктивно.
Ми намагаємось вивчати той зовнішній для нас Світ і відповідно до результатів цього вивчення уточнюємо модель, яку називаємо "істиною". Але модель цієї істини є щоразу неповною, оскільки реальний Світ є набагато складніший і його картина нами поступово уточнюється, а пізнана нами модель лише наближується до оригіналу. Цей процес уточнення безкінечний, оскільки Світ безкінечно складний. У тому зовнішньому Світі згідно з нашими уявленнями є матеріальне, духовне, є Творець. Усе це разом можна назвати Абсолютною істиною. Абсолютну істину пізнати до кінця неможливо, оскільки, по-перше, цей процес пізнання безкінечний, по-друге, засоби пізнання самі здатні вносити збурення у цьому процесі, по-третє, наші чуттєві органи мають суб'єктивні особливості, що можуть викривляти реальність, і вчетверте, що ми можемо знати про динаміку розвитку зовнішнього Світу? Ми можемо лише створювати теорії і гіпотези щодо шляхів його розвитку. У цьому питанні Абсолютна істина нам також є невпізнанною. Звідки виник цей Світ? Якщо був створений, то ким і з якою метою? Як він розвивається і до якої кінцевої або проміжної мети?
Можна припускати, що це відомо лише Творцю. Можна порівняти Його з гравцем у Кубик Рубіка. Є кінцева мета - скласти кольори цього Кубика, є певний алгоритм послідовності рухів обертів граней, відомий лише Творцю. Для стороннього суб'єкта ці рухи здаються хаотичними і незрозумілими – одні кольорові плями сходяться, інші розходяться у різних комбінаціях, але за цими незрозумілими маніпуляціями криється поступовий рух до певної мети, яка нам не відома. Одні галактики, зірки сходяться, інші розбігаються, якісь гаснуть, а якісь вибухають. Якісь цивілізації, країни, нації виникають, інші розвалюються і зникають, якісь об'єднуються у союзи, а якісь починають воювати. Десь вибухають атомні бомби, а десь винаходять пеніцилін. Усе це має певний невідомий нам алгоритм руху до певної Світової мети, який нам невідомий, і це є також складова Абсолютної істини.
Хтось наразі каже: "Погано, що СРСР розвалилось", а хтось стверджує навпаки, що це гарно. Але звідки нам знати - може розвал СРСР був просто одним з елементів алгоритму, що веде до найкоротшого просування у складанні Кубика?
Таким чином маємо два поняття істини – Абсолютну, яка визначає реальні особливості Світу, що існує і розвивається поза межами нашої свідомості, а також – просто уявлення про істину, як логічно вибудувану нашою свідомістю модель зовнішнього Світу. Причому, ці моделі можуть бути як індивідуальними, так і колективними, а також, як результат глобального узагальнення історичного розвитку нашої цивілізації.
Звісно, що індивідуум може мати свою модель зовнішнього Світу, яка відрізняється від загальноприйнятої, а також може відрізнятися від моделі іншого суб'єкта суспільства. Також можуть виникати окремі моделі у певних груп суспільства, об'єднаних якимись спільними цінностями – це можуть бути громадські організації, клуби, партії, народи, країни, союзи. Такі моделі вони називають правдою - і не тому, що вони є близькими до істини, а тому, що вірять в те, що ця модель і є істиною.
Окрема особа може повірити у істинність моделі іншої людини, або певного суспільства і тоді така модель стає для цієї людини правдою. Якщо така модель гарно працює і підтверджує свою істинність у його очах, то до цієї моделі виникає довіра. При подальшому підтвердженні створюється впевненість у правдивості моделі і нарешті ця впевненість поступово переростає у віру.
Віра – це стійка впевненість у правдивості запропонованої моделі істини як на свідомому, так і на підсвідомому рівні. Іноді людина навіть не може пояснити, чому безоглядно вірить у певну модель, навіть тоді, коли вона і не підтверджується у черговий раз. Потрібні великі зусилля, щоб похитнути віру. Для цього повинна бути запропонована або більш приваблива модель, або повна і неодноразова невідповідність моделі зовнішнім реаліям, яка б зародила сумнів у правдивості моделі істини, у яку вірили. І тоді, якщо запропонована модель не виправдовує сподівань індивіда, то він розчаровується у її істинності і починає казати, що це – неправда.
Таким чином, якщо модель істини – то є логічна конструкція будови зовнішнього Світу, то правда – то є емоційне ставлення до тієї моделі, що вважається істинною. Правда – це віра у істинність запропонованої моделі зовнішнього Світу. Правда може бути спільною, а може бути індивідуальною, у кожного своя. Віра може змінюватись і те, що сьогодні комусь вважається правдою, завтра буде заявлене як неправда, як брехня.
Вважати, що є одна правда на всіх - наївність і ідеалізм! На землі 7 млрд. правд. Загальна правда буває лише в принципах формальної логіки 2 х 2 = 4 (хоча навіть у цьому випадку це залежить від системи зчислення). Але в тій же математиці все диференційне числення засноване на приблизності, "неправді", оскільки передбачає неврахування квадрата прирощення. Або в фізиці, принцип невизначеності для елементарних частинок: чим "правдивіше" ми хочемо знати про координати частинки, тим більше "неправди" в знанні її імпульсу, і навпаки.
Закони статистики - це суцільна приблизність (також як і у синоптиків). А в житті взагалі суцільний різнобій у визначенні того, що є правда. Справа в тому, що моделі істини, які оточують нас, складаються не з одного параметра оцінки "правда-неправда", а мають багато зрізів. Наприклад, прогноз погоди має параметри температури, вологості повітря, напрямку вітру, тиску, хмарності, наявності різних опадів. Кожен з цих параметрів прогнозу можна окремо оцінювати за принципом "правда-неправда". Якимсь з них можна довіряти, а якимсь – ні. Якісь потім справдяться, а якісь – ні. Тому різні люди можуть по різному довіряти таким прогнозам. Хтось може повірити, що буде дощ, а хтось скаже, ні, буде лише хмарно і холодно.
У життєвих ситуаціях, у відношенні до деяких ідей і принципів, змалюванні історичних подій, політиці, моральних принципах, релігійних віруваннях ситуація ще більш складна. Моделі таких істин складаються з десятків, а то й з сотень зрізів. Можна у деякі з цих параметрів у моделі вірити, у деяких сумніватись, деяким зовсім не довіряти. А в результаті, у кожного своя точка зору на все, що відбувається.
Посадіть 10 істориків чи журналістів змалювати одну і ту ж подію і отримаєте 10 "правдивих історій", що радикально відрізняються одна від одної. Для українців Богдан Хмельницький - народний герой, а для поляків - сепаратист і розбійник. Якщо б була одна правда, то не потрібні були б суди, прокурори, адвокати, присяжні. Не потрібні були б вибори, голосування, референдуми, ради старійшин. Варто хоча б глянути на картини астигматика Ель-Греко, щоб зрозуміти, що єдиної правди на всіх не може бути, так як мозки у всіх працюють по-різному.
Цю властивість широко використовують у пропаганді, рекламі, передвиборчій агітації, нейро-лінгвістичному програмуванні (НЛП) – виголошується кілька сентенцій, за своїм змістом близьких до істин, через що вони сприймаються як правда, а поміж ними втискується як рибальський гачок у кульку з тіста ще одна, яка може бути чисто рекламною і навіть дуже далекою від істини. Але коли вони всі виголошуються разом, то сприймаються у комплекті як одна велика модель істини і приймаються на віру в якості правди. Ми ковтаємо цю наживку і все – ми на гачку.
А бувають ще ланцюгові наживки. В якості наочного прикладу можна привести старий анекдот:
Сперечаються чоловік з жінкою. Чоловік каже: "Таню, ну ти ж не права". А жінка у відповідь: "Як?! Я не права? Значить я кажу неправду? Значить я брешу? Значить я – собака? Мамо!! Він мене сукою обізвав!"
В житті багато є аналогічних прикладів. І такий метод теж часто використовується у пропаганді, контрпропаганді, агітації. Що відбувається? Маємо кілька окремих сентенцій, близьких до істини, що сприймаються як правда. Наприклад, казати неправду – то є брехня і з цим погодиться кожний. Собака бреше, це теж відомо. Собака жіночого роду – сука. А коли кожна з цих правдивих сентенцій зчіплюється у єдиний ланцюг, то і він сприймається як велика модель істини. Хоча насправді то є штучна модель "зіпсованого телефону" і відстань від першої ланки ланцюга до останньої як від землі до неба.
Можна навести приклад з наших політичних подій останнього року і як вони замальовуються у російських ЗМІ. Береться перша сентенція, що на Майдані були червоно-чорні прапори. Вірно – були. Червоно-чорні прапори – це прапори УПА. Теж вірно. Воїни УПА під час протистоянь з військами НКВД серед інших гасел вигукували і "Москалів на ножі". Було тоді таке, була війна і "на ножі" брали з обох боків. Але з цього факту 70-річної давнини здійснюється екстраполяція у сьогодення і робиться висновок, що ті, хто був на Майдані – русофоби, прихильники геноциду росіян, прихильники нацизму і фашизму. Далі робиться висновок – оскільки після повалення старого режиму до влади прийшли лідери Майдану (а це теж правда), то до влади в Україні прийшли русофоби і фашистська хунта. Все. Усі ланки зчеплені у єдиний ланцюг, де кожна ланка окремо є моделлю істини і сприймається як правда, а разом це – штучно створений ланцюг "зіпсованого телефону" і насправді є моделлю дуже далекою від істини, але людьми, що погано обізнані з окремими ланками цього ланцюга, сприймається як правда.
Розірвати модель не істинного логічного ланцюга можливо лише за умов детального аналізу кожної з його окремих ланок. Наприклад, вияснивши, що на Майдані окрім червоно-чорних прапорів було багато інших і навіть російські триколори, було багато різних ідейно-політичних течій, тому напряму пов'язувати нове керівництво з УПА – нелогічно. Також, пов'язувати з лозунгами 70-ти річної давнини, які сьогодні ніхто не виголошував. Дефініція "москаль" відноситься не просто до росіян, а до тих, хто бореться за відновлення Російської імперії, серед яких багато і не росіян. Такий детальний аналіз сприяє розриву таких ланцюгів, хоча це дуже важко відносно тих, у кого сформувалась стійка віра до такої моделі, визнаної за правду.
Якщо окрема ланка моделі істини є складною за змістом і має багато зрізів (це особливо стосується моральних та світоглядних принципів, фундаментальних наукових теорій), то вона може використовуватись у формуванні різноманітних логічних ланцюгів, в залежності від того, за який із зрізів буде зчіплюватись ланцюг. Тому іноді виходить, що дві людини або групи людей оперують нібито одними поняттями, одними й тими ж ланками моделей, але зчіплюють їх у різні логічні ланцюги, створюючи різні комплексні моделі, які сприймають та видають у суперечці як свою правду, як вагомий аргумент, відмітаючи комплексну модель опонента як неправду.
Якщо у людини або у певного соціуму сформувалась стійка віра у правдивість певної моделі істини, то у їхніх головах виникає певний фільтр, що відмітає негативну для цієї моделі інформацію, хоч би вона була на 100% достовірна. Але вона вступає у протиріччя логічному ланцюгу моделі, тому сприймається як неправда, як провокація опонентів. Так само, якщо якась інформація підтверджує логіку моделі, то вона радісно (а іноді й сліпо) сприймається на віру, навіть якщо є абсолютно недостовірною. І лише якщо протягом певного часу прийнята на віру модель регулярно входить у протиріччя з зовнішньою реальністю, перестає "працювати", віра у її правдивість розхитується і слабшає.
Таким чином, правда є не лише вірою у істинність моделі, а ще й сприймається як ідеал, тобто стає ідеалізованою моделлю істини. І вже стає не моделлю істини, а моделлю ідеалу, який людина або створила собі сама, або її у цьому змогли впевнити інші.
Слід зазначити, що у окремої людини зазвичай спостерігається певний стадний інстинкт. Якщо соціум, членом якого вона є, притримується певної комплексної моделі істини, яку визнає і виголошує як правду, то у окремої людини виникає додатковий стимул для віри у те, що ця модель і є правдою, єдиною для всіх, навіть якщо є окремі опозиційно налаштовані особи або сусідні соціуми, що притримуються зовсім іншої думки і виголошують правдивість зовсім інших моделей істини.
Як було сказано вище, є можливість в результаті реклами або пропаганди в окрему складну модель істини, що має багато зрізів, непомітно втиснути в якості гачка сентенцію, далеку від істини. А якщо далі цю модель як ланку вставити у логічний ланцюг, то вийде комплексна логічна модель істини із ще більш прихованим гачком усередині. І у таку модель загітувати повірити дуже нескладно. Надто вже логічно і правдиво все буде виглядати. Такими засобами користуються при затягуванні людей у різноманітні секти, фінансові піраміди та інші оборудки з грошима та нерухомістю, при зомбуванні методами НЛП, у політичній агітації, формуванні свідомості молоді у терористичних організаціях та диктаторських режимах тощо.
Внутрішній світ людини – це є світоглядна супермодель істини, парадигма, що є її правдою життя, на яку вона покладає всю свою надію, віру і любов. Розрушити або змінити її надто складно, тому що вона формується з раннього дитинства. Ця модель є уже не просто логічним ланцюгом з моделей істин, а цілим мереживом зі складними логічними взаємозв'язками і переплетіннями тисяч зрізів. І скільки серед них є далеких від реальностей зовнішнього Світу, від загальноприйнятих моделей (моральних, духовних, наукових), скільки прихованих гачків – одному Господу відомо. Просто людина сприймає таку світоглядну супермодель істини у комплексі, як єдину і неподільну правду життя, подібно до "чорного ящика". Людина здебільшого вірить у цю свою Модель ззовні, не аналізуючи її внутрішнього змісту та структурної будови. На моральні копирсання, самозаглиблення у цей внутрішній світ з метою його зміни і покаяння у гріхах (що і є прихованими фальшивими моделями з гачками) здатні лише люди зі значною силою волі та рішучості щось змінити у своєму житті.
Для того, щоб людина змінила свій світогляд, щоб її переконати, треба зуміти цей "чорний ящик" перетворити на акваріум і подібно до телевізійного майстра покопатись у деталях, знайшовши браковані та заховані гачки, на які людину свого часу зловили. Такого можна досягти також у копіткому діалозі між людиною і морально авторитетним соціумом, або - моральними авторитетами, що стали лідерами цього соціуму.
Частина ІІ
Є такі поняття як «творити добро» або «творити зло». Тут треба визначити, що є два аспекти – творити для себе і творити для інших. Певно, що є комплекс дій людини, які людина у відношенні до себе або інших вважає добрими або злими (негарними), а з іншої сторони – дії, які ближні чи суспільство вважають добрими або негарними з боку окремої людини до себе, чи які суспільство вважає гарними чи ні – у своєму відношенні до людини. Тобто, загалом маємо чотири аспекти таких дій. Протягом багатьох тисячоліть цивілізація розробляла і вдосконалювала загальні принципи співіснування соціуму так, щоб соціум не розпадався і деградував, а навпаки – цементувався і розвивався. Їх називають моральними принципами, прийнятими суспільством. Звісно, що не вироблено загальнолюдських правил співіснування. Є різні культури, світогляди, релігії, традиції, тому і комплекс прийнятих моральних принципів у різних народів і культур різний. Це є загально прийнята у даному соціумі комплексна модель істини співіснування, морально-етична правда цього суспільства. На стиках суспільств з різними моделями виникають суперечки, конфлікти, намагання утвердити саме свою модель або агітацією, або силою.
Все ж в усіх цих моделях є спільне – такі принципи поведінки окремих людей у соціумі, які б зближували соціум, а не роз’єднували його. Кожна людина має свою волю, свої бажання, плани, інстинкти та життєво необхідні потреби. Це її свободи і їх розмір не мав би меж, якби ця людина жила сама, на безлюдному острові. Хоча і там би вони обмежувались розмірами та багатствами цього острова. Але ж людина живе в суспільстві, де її оточують такі самі люди зі своїми бажаннями свобод.
Ще у середньовіччі англійський суддя сер Олівер Уінделл Холмс в одній судовій справі записав фразу, що увійшла в історію: «Право розмахувати своїм кулаком закінчується там, де починається ніс іншої людини». Тобто свобода, воля людини не може бути безмежною, якщо ти живеш у суспільстві рівних тобі, шанованих людей, панства. Хоча таке формулювання меж свободи своїх вчинків не можна вважати точним. Інша людина не є манекеном і у неї є власні «кулаки для розмахування». Тобто об’єм сфери, яка повинна обмежувати свободу дій, знаходиться не на «кінчику носа іншої людини», а посередині між рівними і шанованими людьми, які поважають іншу людину так само, як і себе.
Оскільки для нормального співіснування соціуму потрібне певне самообмеження осіб, що його утворюють, то з часом оформлювались певні правила поведінки і обмеження, що їх повинна дотримуватись людина. Спочатку вони просто передавались з покоління в покоління як народні традиції та духовно-релігійні канони шляхом відповідного виховання дітей, а потім почали записуватись у певні кодекси, що узаконювались суспільством як права людини. Але з іншого боку і суспільство, яке складається з багатьох людей зі своїми правами, повинно було розробити певні кодекси поведінки у відношенні до окремої людини, що стали суспільними правами.
Однак весь розвиток людства – це безперервна боротьба за ту межу, що відділяє об’єм свобод людини і суспільства. Воля окремої людини має відштовхуючий характер і намагається збільшити об’єм своїх свобод. Але необмежена воля веде до анархії і розпаду соціуму. З іншого боку, воля суспільства, як інтеграл воль окремих її членів, тисне на об’єм свобод окремої людини з усіх боків, обмежуючи його. А необмежений тиск цієї волі може призвести до жорсткої диктатури, яка теж згубна для соціуму і може призвести до вибуху, не витримавши величини такого тиску. Тож, для нормального існування суспільства потрібен оптимальний баланс взаємно протилежних тисків, який досягається лише добровільним самообмеженням своїх бажань і свобод як з боку людини, так і з боку соціуму.
Самообмеження з боку суспільства досягається за рахунок прийняття та дотримання певних правил поведінки у вигляді зведення законів – офіційно закріпленої моделі суспільної істини. Також, за рахунок неписаних правил; сформованих культурно-духовних традицій; норм моралі, вироблених суспільством, виписаних у Священних писаннях.
З боку ж окремої людини таке самообмеження досягається шляхом дотримання цих суспільно-прийнятних норм і правил поведінки у суспільстві, в сім’ї, навіть у відношенні до самого себе. Внутрішня воля до самообмеження з’являється як сформована внутрішня модель істини, яку порушувати не можна. Людина розуміє, що вихід за межі цієї моделі поведінки – то є зло, існування в її межах – норма поведінки, а добровільне звуження розміру цієї моделі – жертовність, доброчинство. Воля не порушувати цю модель для себе – совість і віра в Господа, а не порушувати для інших – сором перед Господом і суспільством. При порушенні – каяття перед Господом і власною совістю, сором перед суспільством.
Проблема в тому, що сформована суспільна модель поведінки у вигляді моральних норм та чинного законодавства не завжди збігаються з внутрішньою моделлю поведінки окремої людини, прийнятої нею за особисту норму моралі. Тоді те, що для неї є в межах цієї норми, може виходити за межі суспільних норм. Так само як і суспільні норми можуть не співпадати з його особистою внутрішньою нормою. В цьому випадку людину буде утримувати від виходу за межі суспільних норм поведінки внутрішня сила волі, почуття совісті, сором перед оточуючими, страх перед покаранням Божим та суспільним.
Я розмістив ці почуття саме в такому порядку, тому що вважаю, що внутрішня сила волі та совість є більш сильними і високими почуттями, ніж сором і тим більше – страх. Можна не порушувати суспільних норм поведінки лише із страху, не маючи при цьому ні волі, ні совісті. Кажуть же – робити щось не за страх, а за совість. Але і в одному і в другому випадку віра в Господа допомагає стримувати себе від гріха – тобто, відходу від суспільно-прийнятних норм поведінки.
Висока віра надає волю, формує совість, а приземлена віра задовольняється почуттями сорому і страху, хоча і їх у більшості життєвих випадків буває достатньо. Людина, що боїться кари Господньої чи людської, може ніколи не порушувати жодних суспільних норм поведінки, не грішити, але пожертвувати своїм здоров’ям чи навіть життям заради спасіння ближнього, Батьківщини може побоятись із того ж почуття страху, бо жертовність вимагає високої віри, сильної волі, чутливої совісті. Доброчинство керується також не страхом, а волею та совістю.
Слід зазначити, що гола воля сама по собі, без віри, совісті, сорому, страху може вести до протилежного – до свідомого порушення будь-яких суспільних норм. Це є воля до необмеженого розширення об’єму своїх свобод за рахунок обмеження свобод інших осіб, тобто це є відштовхуюча сила, що називається егоїзмом і породжується гординею – намаганням поставити самоповагу вище поваги до інших. Так само і суспільна воля сама по собі, без віри, совісті, сорому, страху веде с одного боку до внутрішнього (інтенсивного) тиску на окрему особу, звужуючи її життєвий простір, ведучи до диктатури. З іншого боку, веде до зовнішнього (екстенсивного) тиску на інші соціуми, намагаючись їх або відштовхнути, або захопити шляхом війни.
На межі між простором одного і простором інших іде споконвічна боротьба двох протилежних сил – егоцентристської самоповаги і альтруїстичної поваги, любові до інших. Взагалі, самоповага має бути корисним фактором. Людина, яка не поважає себе, яка не може захистити своє достоїнство, не знає, що таке – любити інших, поважати достоїнство інших.
Але самоповага також може бути різною. Гола самоповага без віри, совісті, сорому, страху породжує гординю - намагання поставити свої права і свободи вищими за права і свободи інших, повагу до себе вищою за повагу до інших.
Успішним для прогресу суспільства було б знаходження оптимального співвідношення між рівнем самоповаги і поваги до інших. Так само і як між самоповагою суспільства до себе та повагою суспільства до окремої особи. Однак у нашому житті ми весь час бачимо нескінченну боротьбу життєвих просторів між собою як у відношеннях між окремими особами, так і у відносинах особи з суспільством та боротьбу між суспільствами. А причиною того є якраз нестача віри, совісті, сорому і страху.
Людство протягом своєї історії виробило певні морально-етичні норми, модель істини, що її надихала віра у Творця. Ця глибока віра у те, що саме ці норми є мірилом справедливості у суспільстві, народжувала у душах людей такі почуття як совість, сором і страх перед скоєнням зла (гріха), каяття у разі його скоєння.
Одними з таких норм, записаних у священних писаннях, є такі як «Люби іншого як самого себе» та «Не роби іншому того, чого собі не бажаєш». Ці формули співіснування у суспільстві якраз і ведуть до балансу сил відштовхування (самоповаги) та сил тяжіння (любові). Баланс цих сил втримує соціум як від розвалу під дією відцентрових сил анархії, так і від гравітаційного колапсу соціуму рабськи не поважаючих себе особистостей під тиском зовнішньої диктатури осіб з підвищеним рівнем бездуховного егоцентризму, гордині.
Однак, треба зазначити, що є одна сфера нашого життя, у якій ці дві формули не завжди спрацьовують. Якщо, наприклад, людину виховали у сім’ї п’яниці, то є велика вірогідність того, що і вона стане п’яницею. У цієї людини буде сформована своя модель поведінки і своя правда життя, своє розуміння того, що є добро, а що є зло. Тому ця людина не буде вважати злом навчити ближнього пити, навіть люблячи його як самого себе. Не буде вважати, що робить ближньому зло, якого не хотіла б собі. Так само з людиною, яку привчили красти гаманці з кишені, брати хабарі, добиватись свого брехнею, лайкою чи кулаками, а то й вбивати. І головне – жити у цьому світі без віри, без совісті, відчуття сорому за свої вчинки, каяття за скоєні гріхи. Якщо людина привчена до цього як до норми поведінки у суспільстві, то вона до цього і іншого буде привчати, люблячи його як самого себе. Тобто, виникає парадоксальна ситуація – людина може навчати іншого робити те, чого не хотіла би собі, люблячи свого учня як самого себе!
Отже, можна зробити висновок, що ці дві нібито універсальні формули не спрацьовують у сфері виховання. І це трагічним чином може запускати ланцюгову реакцію поступового захворювання суспільства вірусом бездуховності, гордині, безсоромності, злодійства без остраху. І якщо цей ланцюг не перервати, то цей вірус почне передаватись до нового покоління з самого народження як парадигма бездуховного існування кожного «для себе», коли егоцентризм і гординя не буде вважатись гріхом, а навпаки – вмінням вижити у світі таких же як сам. А потім і стане суспільно-прийнятною формою поведінки, моделлю суспільної псевдоморалі.
Частина ІІІ
Якщо проаналізувати ті гріховні вчинки, що їх головним чином здійснюють люди в нашому суспільстві, такі як брехня, наклеп, злодійство, замах на здоров’я і життя ближнього, жорстокосердість, перелюб тощо, то можна дійти до висновку, що людина насправді їх вчиняє не заради них самих (якщо вона не параноїк), а використовує лише як засіб для задоволення своєї гордині у різних її проявах. При цьому, якщо у людини комплекс неповноцінності, то такими проявами є заздрість, зневіра. А якщо у людини комплекс самоствердження, то такими проявами гордині є егоцентризм, самолюбство, пиха, марнославство, надмірність у всьому, менторство, культ особи, презирливість, жовчність і скепсис. Крім того, заздрість у поєднанні з голою волею без сорому, страху і каяття може вести від комплексу неповноцінності до комплексу самоствердження. Цей варіант самий небезпечний і цинічний. Він найбільше спонукає до просування по головах людей усе вище і вище щаблями пірамід влади, слави, багатства або кримінального світу. Ніякими моральними гальмами не стримуваний «Ярмарок марнославства».
Саме ці хворобливі і бездуховні аморальні потяги є підсвідомою спонукаючою причиною, яка викликає, як наслідок, вчинення гріховних діянь, спрямованих не на добро, а на зло заради задоволення своїх власних потреб за рахунок ущемлення потреб і прав оточуючих. Тобто, у своїй гордині така особа не слідує закону Божому любити ближнього як самого себе, а любить лише себе за рахунок ближнього. А звідси і висновок: боротися треба не з наслідками – крадійством, брехнею, замахом на здоров’я і життя ближнього, а з причиною, що їх породжує – гординею (егоцентризмом) в усіх проявах та пропагувати альтруїзм (любов до ближнього, доброчинність, жертовність).
У нашому суспільстві цей баланс порушено у сторону егоцентризму за рахунок поступового відмирання альтруїзму. І це на жаль, є саме той згубний шлях, яким ми просуваємось. Навіть за часів радянської влади проявів альтруїзму у відносинах між людьми на побутовому рівні було більше, ніж зараз. Тоталітарна система хоч і нав’язувала силою зрівнялівку, але в той же час не давала розмаху хворобливим проявам гордині і самоствердження, що наразі розквітнули у деяких членів нашого суспільства, прихована гординя яких за радянської влади була як стягнута пружина. І стримувала цю пружину в атеїстичному суспільстві не віра, а лише тоталітарна владна система.
Як тільки влада змінилась на повну свободу ринкових відносин ця пружина розпрямилась, нестримувана нічим. А на зміну - жодних релігійних і морально-етичних гальм у суспільстві не було запроваджено. Тому наше суспільство почало морально захворювати з кожним роком чимдуж. На жаль, церква в цей час здебільшого теж захопилась комерціалізацією і похитнула у народі моральну довіру до себе.
Тому наразі першочерговим завданням є впровадження у нашому суспільстві ідеології усілякого пригнічення проявів гордині та пропагування любові до ближнього (альтруїзму, доброчинства, жертовності), захисту тварин, рослин, оточуючої природи, любові до землі. Треба змінити суспільну думку у відношенні гордині, щоб будь-які її прояви у відносинах між людьми, між владою та людиною вважались соромом. І для цього потрібне до певної міри «зомбування» населення на емоційному ціннісному рівні через цикли теле- та радіопрограм, твори митців, фільми, серіали, газети, журнали.
А що ми зараз бачимо у наших серіалах – культ індивідуалізму, красивого життя багатіїв, насильства і кримінальних розборок. Усе це подається під виглядом реалізму як норма життя більшості громадян суспільства, або як мета для досягнення «життєвого успіху».
Зрозуміло, що фільми радянських часів були казкою, що зазвичай не відображала реального стану речей, але ж і більш емоційно душевними, ніж сьогоднішні «Вулиці розбитих ліхтарів», «Карпови», або дурнуваті «Інтерни». Старі мультфільми, просякнуті добром, які навіть сьогоднішні діти дивляться із більшим задоволенням, ніж сучасні «Трах-бах! Вжик туди! Вжик сюди! Бац по лобі!».
На рівень державної політики треба поставити пропагування гуманізму у взаємовідносинах, етики поведінки, милосердя до більш слабких, жертовності та меценатства, відновити повагу до людей простих; більше показувати у ЗМІ, фільмах, серіалах життя пересічних людей, любов, музику, добру кінокомедію, різдвяну доброчинну казку, а не саме лише життя олігархів у їхніх маєтках та криваві бойовики.
Дуже важливою у будь-якому суспільстві завжди була і є робота з підростаючим поколінням. Колись у нас були піонерські організації, усілякі гуртки, клуби, спортивні секції, що мало фінансову та організаційну підтримку з боку держави. На Заході це теж широко розвивається (наприклад, скаутські організації), дитячий спорт тощо. А у нас якось зникло все, на замін нічого створено не було, викреслилось з рядків бюджетних витрат, комерціалізувалось, перетворившись на коштовну VIP-послугу. І що ми хочемо від молоді, якщо вона зростає як бур’ян придорожній?
У пострадянські роки великі надії щодо морального відродження суспільства покладались у нас на церкву. Але замість цього що бачимо? Розбрат, розкол, взаємні прокльони і анафемствування. Конфесії більше стали нагадувати партії, що цікавляться лише доходами, кількістю приходів і прихожан. Священнослужителі закостеніли у своєму архаїчному догматизмі. Колись Ісус засуджував тогочасних священнослужителів у тому самому, називаючи їх фарисеями і книжниками. Але ж сучасні священнослужителі і перетворились на таких самих фарисеїв і книжників, що більше моляться на Книгу, написану 2-3 тисячі років тому, ніж Богові.
Сучасну освічену людину не залучиш до глибокої віри, переконуючи у істинності і моральності (у сучасному розумінні) кожного рядка Біблії, особливо щодо Старого Завіту. Думаю, для церкви було б чесніше сказати, що поняття Творця вічне, а Книга, писана людьми, з часом потребує осучаснення, щоб не виглядати архаїчною і не викликати недовіру у молоді комп’ютерно-космічного віку.
Громадянське суспільство теж не розвивається. Жодного сприяння з боку держави розвиткові місцевих громад, їх колективній ініціативі. Люди зачиняються у своїх «коробках», переймаючись індивідуалізмом, пофігізмом, песимізмом, бездуховністю, заздрістю до «більш успішних і крутих у цьому житті», що їм їх рекламують щодня з телеекранів у двоповерхових маєтках з басейнами, обслугою, мерседесами та мораллю хижаків.
Люди, просякнуті такою філософією заздрості, набагато легше «зомбуються» через той же екран, коли їм вказують, хто винуватий у всіх їх життєвих бідах, хто є «ворогом народу» і заважає збудувати достойне життя. Люди з такою філософією заздрості, як лише випадає нагода пристроїтись до однієї з пірамід (влади, слави, багатства, кримінального світу), починають зубами й ліктями торувати собі шлях усе вище й вище в екстазі марнославства, відкидаючи залишки сорому, страху, каяття за свої вчинки.
Державна політика у справі морального відродження України повинна стати самим важливим завданням, без вирішення якого ми ніколи не піднімемо економіку, добробут громадян, не вирішимо соціальних проблем, не збережемо єдність держави, а може й саму державу не збережемо.
Також дуже важливою є зустрічна ініціатива місцевих громад, активної частини небайдужого населення. Треба взятись до поступових змін у нашому суспільстві, до зміни парадигми суспільних відносин, яка б призвела до зміни морально-етичних принципів у голові кожного її громадянина. Людина, яким би індивідуальним не був її характер, є особою суспільною і їй притаманний свого роду «стадний інстинкт». У своїй поведінці вона намагається керуватись тим як прийнято у суспільстві. Що таке гарно, а що – погано. Що робити звично, а що - дивно. Якщо усі мають вуса, то і молодий юнак скоріш за все їх відростить. Якщо красти вважається нормально, то всі будуть цим займатись. А якщо б давати хабара в суспільстві вважалось неприйнятним, то і думки такої ні у кого б не виникло.
Сімейне виховання на жаль сьогодні мало відповідає нормам гуманістичної суспільної моралі. Наші сім’ї наразі є віддзеркаленням більшості проблем у нашому хворому суспільстві на шляху переходу від «совка» до демократичних цінностей через затяжний період дикунського і розгнузданого капіталізму зразка початку ХІХ сторіччя. І навіть якщо у сім’ї дають гарні настанови, але увійшовши у зовнішній світ і стикнувшись з реаліями зовсім інших відносин ці настанови відмирають як парникова квітка, що її винесли на мороз. Тому зміна парадигми морально-етичних настанов повинна відбутись ззовні, з боку усього суспільства і потому вже увійти у кожну сім’ю.
Дослідники з Політехнічного інституту Ренсселіра, США виявили (http://www.sciencedaily.com/releases/2011/07/110725190044.htm), що як тільки відсоток людей з непохитними поглядами сягає 10%, їх переконання у будь-якому разі почнуть сприйматись суспільством. Було показано переломний момент, коли думка меншості швидко стає думкою більшості. З часом переконань меншості починають притримуватись усе більше людей. Коли переконань меншості починають дотримуватись 10% населення, починаються швидкі зміни і переконання меншості перемагає ту думку, яка була у більшості до того.
Зазвичай люди відчувають себе не у своїй тарілці, якщо вони не поділяють загальних думок, а тому вони шукають якогось компромісу. Але як тільки ентузіасти, що поширюють нові ідеї, починають переконувати усе більшу і більшу кількість людей, ситуація змінюється. Більшість спочатку починає сумніватись у своїх власних поглядах, а потім і повністю приймає нові ідеї та навіть самі починають поширювати їх.
Звісно, спочатку людина, що вступила до певного товариства однодумців, прийняла клятву і почепила значок члена такого товариства, буде сприйматись з посмішкою. Але через певний час бути членом Товариства стане престижно, а носити такий значок – модно. І якщо така людина зі значком зайде у кабінет до хабарника, то той вже зрозуміє, що вимагати щось у цієї людини не має сенсу – вона ж клятву дала. А потім через деякий час і хабарнику стане соромно брати хабарі, виникне відчуття заздрості, що всі вже вступили до Товариства, а він ще ні.
Відчуття сорому це дуже важливий фактор у суспільній поведінці. Тому що саме визнання людиною своїх гріхів ще нічого не дає. Гріхи ніби якір, що тримає корабель на місці, не даючи йому рухатись уперед. Зрушити корабель з місця може лише сором, сором за свої гріхи. Він наче вітрила, що напинаються вітром натхнення. Лише сором може зірвати корабель з якоря і надати йому прискорення у напрямку морального очищення і вдосконалення. Якщо усі навколо крадуть, то і самому красти не соромно, навіть знаючи, що це гріх. Якщо усі навколо брешуть, то і сам не відчуваєш сорому за брехню. Якщо усі навкруг переповнені нетерпимістю, ненавистю до людей з іншими поглядами, то і сам переповнюєшся такими ж почуттями.
Новий моральний кодекс має змінити критерії суспільної поведінки. І якщо більшість людей у суспільстві стане їх дотримуватись, то кожній окремій пересічній людині стане соромно не дотримуватись того, чого дотримуються усі. Не дотримання нових суспільних норм моралі буде втратою честі у очах оточуючої громади.
Звісно, що попервах вступ до такого Товариства і прийняття клятви буде складним життєвим вибором. Дуже важко буде такої клятви дотримуватись у суспільстві, що живе за іншими принципами. Буде багато життєвих викликів і спокус порушити цю клятву. А потім, коли бути членом такого Товариства стане престижним, то багато хто почне лукавити, вступивши до його лав. Але і це треба буде пережити як певний етап поступового очищення. Також хотілося б, що ніхто не сприймав цей рух як нову релігію, чи як щось, що вступає у конкурентне протиборство з існуючими релігійними конфесіями.
ID:
537889
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.11.2014 00:57:00
© дата внесення змiн: 11.05.2015 19:33:33
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
