ОСІННЄ МОВЧАННЯ.
Про що тепер, моя подруго,
Будемо щиро говорити?
Чи зможемо, як колись було,
Серця та помисли відкрити?
Чи поміж нами не розпалось
Довір’я праведне та чисте,
Чи, може, все порозсипалось
Немов розірване намисто?
Побіля хати всохла вишня,
Ми там любилися з тобою.
Вже наші зустрічі колишні
Повиті смутком та журбою.
Вже сподіваннями на краще
Самотні душі ми не гріємо,
І це, - життя своє, - пропаще,
Ніяк змінити не зуміємо…
Летять над ставом дикі гуси
Летять у вирій, в світ далекий.
Журба осіння гнітить душу,
Бо нам ведеться так нелегко!
Дивлюсь в твої журливі очі,
Та про буденщину питаю
І бачу, як бузкові ночі
Від нас з птахами відлітають.
Не відповіла, на питання,
Додолу погляд опустила.
Невже в твоїй душі кохання
Назавжди склало білі крила?
Невже ти більше не літаєш
В країну мрій, душею чиста,
Невже і в тебе обриває
Сльотава осінь жовте листя?
І знов між нами лиш мовчання,
Очі наповнились сльозами…
А на душі – розчарування,
Яке не вимовиш словами!
Чому між нашими серцями
Холодний протяг зимно віє,
Чому, скажи, люблю без тями
Тебе забути не умію?
26.09.2014 8:11
, та ще - 
Страдание красиво!.. 
