Вікна ховають протравлену душу,
Пилом припав білосніжний рояль,
Так у житті обірвалися струни,
Їх замінити не можна на жаль.
Зала самотня й відлуння лунке,
Тричі мій голос звучати тут може,
Б’ється крізь скло проміння парке,
Але зігріти мене вже не може.
Мерзне душа від нудного життя,
Зиряють стіни на мене вороже,
Десь у кутку павукове шиття,
Стеля, як небо похмуре й негоже.
Дивляться скоса на мене ікони,
Звести свій погляд не можу на них,
Цока годинник невтомно і сонно,
Рахуючи час років молодих.
Все тут давно таке застаріле,
Що аж на серці з’явилась іржа,
Ця зала самотність лише потерпіла,
Й мене самота усе не полиша.
Зала і я, як схожі ці долі,
Колись молоді, а потім старі,
Лиш думка про щастя летить мимоволі,
Але потопає вона у Дніпрі.
Ні вікна, ні стіни мене не врятують,
Самотність так туго ці руки зв’язала.
Як жаль, що цю сповідь ніхто не почує,
Як жаль, що цю сповідь лиш визнає зала.
15. 05. 2012
