Думаєш, воно давно забуте?
… але вовку не бувать ніколи псом!
Не згниє на ланцюгу оте розкуте –
Розірве, розвіє, ніби сон…
Думаєш, загасло? Ще жевріє,
Просто помічать не хочеш ти.
А воно принишкло, і воліє
Остаточно з розуму звести!
Тільки но ослаб свої потуги –
Клітка трісне, розлетівшись на друзки.
Пристрать не прощатиме наруги,
Стримання зірвавши мотузки…
Думаєш, воно давно забуте?
А чого ж у грудях знов пече?
Чом на тіло знов накинутії пута
І вогонь судинами тече?
Вовк гризе ненависного паска.
Зрадливо уява вигне стан –
“Не соромся, припадай, поринь у казку…”
Поглина жаги левіафан.
І в покорі гордий знов схиля коліна,
Плоть жадана вуста спраглі обпече,
Кровоточить від хижацьких нігтів спина:
“Нікуди ти, дурник, більше не втечеш!”
