Маючи єдине бажання бути щасливою,
Розмальовуєш сірі будні на «за» і «проти»,
Й не втримавши біля себе кохану людину
Вкотре позбавляєшся наївної цноти.
Пишеш вірші серед ночі про синє небо,
Тішиш себе ілюзіями про краще минуле.
Дівчинко, навіщо мучиш себе, не треба,
Усе, що було неминучою смертю заснуло.
Вдаєш, що щаслива й така неповторна,
Цілуєш проміння і п’єш ранкову росу.
Обожнюєш каву і колір пастельно-чорний,
Щоб врешті-решт усміхнутись щиро життю.
Кожен день випиваєш до дна, мов отруту,
Вмиваєш обличчя слізьми, відроджуєш віру.
Облиш його, чуєш, зійди зі старого маршруту,
Залиш усе небу… усе, що так довго боліло.
