Глава V
Наближалось 8 березня і в Комітеті чоловіки біля вікон щось нашіптували одне одному, збираючи до купи пом’яті купоно-карбованці з багатьма нулями, що на очах втрачали свою вартість.
Сьомого числа був скорочений робочий день, хоча всі чудово розуміли, що після обідньої перерви роботи практично вже не буде. Оскільки про це знали і відвідувачі, то планували свій похід до Комітету в цей день лише ті, хто мав намір або нанести візити ввічливості до “потрібних” людей з квітами і пакетами, в яких був стандартний жіночий набір – пляшка шампанського і коробка цукерок “Вечірній Київ”, або ті, хто мав із співробітниками Комітету більш тісні стосунки і мали намір самим приєднатися до святкування.
Як уже було заведено, о дванадцятій жінок запросили до актової зали, де їх привітав Георгій Іванович. Хвилин за сорок у коридорі біля відділу почувся сміх і перестукування тонких жіночих підборів. Двері відчинились і зайшли Оксана Сергіївна та Тетяна Михайлівна. Їх обличчя були трохи розчервонілі від бокалу шампанського.
- Ну що, хлопці, ви вже готуєтесь, чи ще спите? Двадцять хвилин залишилось, а ви ніби приклеїлись до своїх комп’ютерів.
- Кінчайте вже цю брудну справу! - додала Тетяна Михайлівна.
- А що нам? Все порізане лежить з дому. Тільки з пакетів викласти та по бутербродах розкласти, - заспокоїв, потягуючись, Леонід Якович. – Тільки треба зараз два столи звільнити від тек і зсунути. Валентине, виключай машину, допоможеш!
- Добре, зараз тільки файл запам’ятаю. До речі, дівчата, загляньте у шафу – у нас там десь були великі листи паперу, щоб стіл накрити.
- Не треба, - відповіла Оксана Сергіївна, - я з дому скатертину захопила. На днях на Троєщині купила. Пластмасова, але з такими візерунками, ніби справжня.
- А чи не закоротка вона буде на два столи?
- Впритул, можливо, й вистачить. А як ні, то тоді вже паперу додамо.
У цей час двері трохи відчинились і в щілину просунулась голова начальника відділу Черненка:
- Як у вас тут справи? Готуєтесь?
- Готуємось, Анатолію Володимировичу. Хвилин за десять-п’ятнадцять можете підходити.
- Добре. Оце тільки в канцелярію і бухгалтерію заскочу – жінок поздоровлю, - голова Черненка щезла за дверима.
Приблизно така ж картина в цей час спостерігалась і в інших кімнатах. Щоправда, не всюди було таке вдале співвідношення чоловіків і жінок. Відділ, де працював Сергій, взагалі, був суто чоловічий, а в бухгалтерії чоловіком був лише керівник. У результаті, і тим і іншим доводилось у цей день шукати собі компанію в інших відділах. Сергій був уже своїм у секретаріаті Кожевіна, тому збирався спочатку трохи посидіти з дівчатами із секретаріату, а потім обіцяв заскочити в гості до Валентина.
Коли в кімнаті всі зібрались за столом, перші поздоровлення і тости, як завжди, були спочатку трохи офіційними і натягнутими. Після третьої язики потроху розв’язалися, відволікшись від пережовування бутербродів і салатів. Тетяна Михайлівна і Валентин вплуталися в дискусію щодо загадкових тонкощів взаємовідносин чоловіка і жінки, що призводять іноді до всіляких неочікуваних, а іноді й загадкових результатів. Після цього розмова якось перейшла на різні несподівані випадки в нашому житті, які здатні в одну мить перевернути догори ногами дрімотну сірість нашого буденного життя. Почалося пригадування таких випадків у особистому житті присутніх за столом, або їхніх близьких і знайомих. Звісно, що спочатку пригадувалось щось коротеньке, на кілька фраз. Але така вже особливість нашої пам’яті – як тільки звернешся до неї, бажаючи щось пригадати, спочатку згадує те, що лежить одразу на поверхні, і лише через деякий час починає виринати з її глибин щось більш серйозне і значне.
- Знаєте, я зараз пригадала одну історію. Щоправда, не знаю чи підійде вона, щоб розповідати її саме сьогодні, за цим столом. Але... до теми нашої розмови не має відношення.
- Тетяно, не манірся! Розповідай, - підбадьорив Леонід Якович.
- Гаразд. З чого ж почати? Ну, загалом, історія ця сталася кілька років тому з одним моїм знайомим, коли я ще жила в Дніпропетровську. Він працював на заводі головним технологом. Дружина, дочка – студентка. Нормальна сім’я. Жодних конфліктів, негараздів. Жили, як то кажуть, душа в душу. Дочка теж – розумниця, без якихось сучасних вивертів. Знаю, що вже з хлопцем зустрічалась. Серйозні у них були стосунки – він уже був своїм в домі. А.., до речі, квартиру нову вони тільки нещодавно отримали. Район новий, на околиці міста. Ще й освітлення нормальне не всюди було. Сміття, пісок, бездоріжжя. Та й з транспортом теж ще були проблеми. А було це... десь восени... Так, точно – на початку листопада.
Мій знайомий, Федором його звати, був завзятим уболівальником – жодного футбольного матчу не пропускав. На стадіон, щоправда, мало ходив, а от.., коли намічалася чергова телетрансляція, то ніщо не могло його зупинити. Летів додому, як на крилах, щоб умоститись у крісло перед екраном. Та ви, чоловіки, всі на цьому здвигнуті. Хлібом вас не годуй, а дай перед телевізором порепетувати. Мій Василь теж, коли футбол, то по господарству нічого не допрошусь зробити. Прошу, - Василь, сходи за хлібом, - або, - винеси сміття, вже з відра через верх сиплеться! – де там: або скаже “зараз” і нічого не зробить, або взагалі, зробить вигляд, що нічого не чув. А якщо ще там у наших щось не виходить – гол не заб’ють, чи ще щось – такий лемент здіймається, хоч з квартири тікай. Скільки разів його просила: - Не репетуй, не ганьбись перед сусідами! – та, куди там...
- Тетяно, не відхиляйся від теми, - перебив її Леонід Якович.
- Ой, пробачте. Про що я казала?
- Що твій знайомий Федір був уболівальником.
- Так, так – уболівальником. Того дня також повинні були показувати якийсь матч. А як я вже казала, транспорт у той район ходив ще погано. І так виходило, що з роботи він встигав до початку впритул і боявся не встигнути. Тож додому від зупинки майже біг, перестрибуючи через купи сміття і ями. На вулиці було майже темно. Ліхтарі світили лише подекуди. Вже перед своїм будинком він почув якісь жіночі скрикування, брудну чоловічу лайку, які доносились з підвалу. Особливої уваги він цьому не надав, вважаючи, що це якісь бомжі влаштували в підвалі пиятику. Щоправда, входячи у двері під’їзду, йому здалось, що серед цього гамору почувся крик: “Допоможіть!”. Але футбол уже п’ять хвилин як розпочався і іти від освітленого під’їзду до темного підвалу розбиратися з цими бомжами якось не було бажання. Коли Федір прийшов додому...
Тетяна Михайлівна не встигла закінчити речення, як двері до відділу відчинились і до кімнати з пляшкою шампанського зайшов Сергій.
- Зі святом вас! Оксано Сергіївно, Тетяно Михайлівно, бажаю вам бути завжди такими гарними і радувати нас своїми незгасаючими посмішками. Хочу випити за ваше здоров’я, ледве вирвався. До секретаріату ще відділ кадрів прийшов, компанія видалась достатня, то я тихенько, по-англійськи, і – сюди.
Всі на певний час відірвались від оповіді, щоб ще випити і закусити. Нарешті Оксана Сергіївна згадала:
- Таню, ти ж так і не розказала, що сталося з твоїм футболістом.
- Не футболістом, а уболівальником. Це різні речі.
- А мені не все одно? Ти розповідай далі.
- Що Ви розповідали? Якусь цікаву історію? Про що? – жваво запитав у Тетяни Михайлівни Сергій.
Їй довелось у двох словах пояснити, що розмова зайшла про несподівані випадки у нашому житті, і коротенько повторити початок історії.
- Так от. Коли Федір зайшов у квартиру, він, не роздягаючись, включив телевізор і поставив на плиту грітися каструлю з борщем, оскільки дружина і дочка ще не повернулись. Потім уже роздягнувся і всівся перед телевізором кайфувати. Через деякий час повернулася дружина і почала питатися чоловіка, де дочка. Той і каже, що не бачив її, що її не було вдома, коли він повернувся. – Як не було вдома!? - закричала жінка. – Вона ж повернулась з інституту ще після обіду, дзвонила мені на роботу, казала, що піде до магазину за покупками і питала, що треба ще купити!
Тут уже і батько захвилювався. Вони ще деякий час зачекали, потім стали дзвонити усім знайомим дочки, потім у лікарні, міліцію...
А вранці її знайшли. Знайшла її двірник у підвалі, де зберігався реманент. Дівчина була мертва, із слідами зґвалтування...
На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Потім Оксана Сергіївна промовила:
- Ну й історію ти вибрала. Якраз для підняття святкового настрою.
- Самі ж просили розповісти що-небудь несподіване і гостре. Що знала, те й розповіла.
- Сподіваюсь, мораль твоєї оповіді не в тому, що всі футбольні болільники – негодящий народ? – запитав Леонід Якович. - А, оскільки, майже всі болільники – чоловіки, то чи не поширюється все це на чоловіків?
- Та, ні! Єдине, що я в цьому випадку вбачаю, то це те, що, якими б парканами ми не відгороджувались від зовнішнього світу зі своїми власними проблемами, цей світ нас все одно дістане і помститься нам за нашу байдужість, вдаривши в саме найуразливіше місце.
- “Друже мій, не говори красиво!”, як казав Базаров, - перебив Леонід Якович. - Надто патетично сказано. Можна простіше: “Не проходь повз чужу біду – стався до неї, як до власної”.
У цей час Сергій, щоб якось відволікти компанію від сумної теми, запропонував:
- Давайте я вам розповім іншу історію, що сталася зі мною.
- Про те, як ти ходив нічним лісом на Уралі? Ми про це вже не один раз чули, - засумнівався Валентин.
- Ні! Те, про що я хочу розповісти, було трохи раніше, під час виборчої кампанії, коли я був довіреною особою у Кожевіна.
- О, це цікаво! Тоді розповідай.
- Було нас, довірених осіб у Кожевіна, п’ятеро чоловік. Згідно з законом. Четверо були з нашого ж інституту, а п’ятого хтось Георгію запропонував. Не знаю, хто. Пам’ятаю, що Борисом його звали, а прізвище, чесно кажучи, вже якось забулось.
Так от. Через деякий час поведінка його стала нам здаватися трохи дивною, а декому й підозрілою. А потім ми отримали з одного джерела інформацію, що цей Борис працює на команду нашого суперника, за що йому обіцяна кругленька сума в зелених купюрах. Зібрався наш штаб у тісному колі без цього Бориса і почав радитись, що робити.
Першою думкою було, вигнати його з нашої команди з ганьбою та ще й у пресі про це розповісти. Однак, потім голови наші трохи охололи і ми подумали таке. Ну, проженемо його, зробимо скандал – це негативна інформація для виборців. Ще невідомо, як вона спрацює – за нас, чи проти нас. Документальних доказів, що цей Борис засланий і куплений, у нас немає. Крім того, наша виборча команда щодня поповнювалась новими помічниками і, якщо проженемо цього, то завтра нам підішлють когось іншого. Краще не здійснювати ніяких видимих рухів і зробити вигляд, що ми ні про що не здогадуємось. І тоді ми вирішили: виділити Борису окрему ділянку роботи, контролювати його поведінку і максимально інформаційно ізолювати від роботи команди.
Пройшов деякий час, може з місяць. Борис почав нервувати. Телефонував мені, іншим членам штабу і питав:
- Що діється? Чому ми не збираємось на наради?
Доводилось якось весь час виправдовуватись. Мовляв, ми всі маємо свою ділянку роботи і знаємо самі, що треба робити, а збиратись і витрачати час у цю гарячу пору не має сенсу. Ну, й... усе інше, тому подібне. На деякий час відбивались.
І от, одного разу я отримую інформацію, і, до речі, не вперше, що на окрузі йде використання адміністративного ресурсу на користь нашого головного конкурента. У нас уже було на той час складено кілька актів порушень з цього приводу. А цього разу нам повідомили, що в одному з заводських гуртожитків комендант ходить кімнатами разом з членами дільничної комісії і примушує людей голосувати, причому – фактично відкрито. Тобто, люди заповнюють бюлетені під пильним оком коменданта і вкидають їх у скриньки для попереднього голосування.
Зателефонував нам про це один із мешканців цього гуртожитку. Мовляв, процес у самому розпалі, і ми можемо ще встигнути зловити їх “на гарячому”. А була це вже восьма година вечора. Миттєво міркую – треба когось з наших видзвонити вдома і попрохати поїхати в цей гуртожиток, щоб скласти акт. Але кого? І тут мені спала на думку цікава ідея. Зараз скажу – сміятись будете.
Дзвоню спочатку своєму перевіреному товаришеві Володі, рішучому і солідному. Прошу вибачитись перед дружиною, одягнутись і поїхати цього холодного березневого вечора в гуртожиток. Але, кажу, оскільки тобі потрібен помічник, щоб не їхати одному і не наразитись на якусь провокацію, то я зараз домовлюсь іще з кимсь і потім зв’яжу вас напряму – домовитесь, де зустрітись. Добре? – Добре.
Телефоную затим Борису і кажу, що є від штабу відповідальне завдання. Розповідаю, що треба зробити. Першою реакцією у нього було – відмовитись. Мовляв, це, скоріш за все, якась провокація, дарма тільки з’їздить. Потім все ж погодився, не здогадуючись іще, що поїде не сам. Мабуть, подумав, що нікуди не поїде, а потім скаже, що там нічого не було, тому й акта не склав. Але найважчий удар чекав на нього, коли я сказав, що він поїде не один. Якби ви тільки чули всі його умовляння, що не треба їхати удвох, що він сам прекрасно з усім справиться, що проблема виїденого яйця не коштує і так далі. Довелося, врешті решт, сказати, що я дію за завданням Кожевіна. Після цього Борис майже у непритомному стані погодився їхати.
І що ви думаєте? Потім у гуртожитку за допомогою кількох рішучих мешканців, все ж, вдалось скласти акта. Як не крехтів Борис, як не намагався доводити, що значних порушень в діях дільничної комісії не було, а все ж мій товариш примусив Бориса поставити і свій підпис під актом.
У нас, взагалі, було складено протягом виборчої кампанії кілька серйозних актів. Переважно, це були порушення з боку головного нашого суперника, на боці якого були виборчі комісії. Але ми не поспішали їх здавати в окружну комісію. Ну.., просто боялися, що, в разі нашої перемоги, за допомогою цих актів з’явиться можливість відмінити результати виборів на окрузі. Тому й тримали їх, як козирі у рукаві. При цьому, ми не сумнівались, що такі ж акти проти нас накопичувала і протилежна команда. Так воно і сталося – коли ми перемогли, то ця команда подала в окружну комісію купу актів про порушення, вимагаючи скасування виборів. Отоді нам згодились і наші акти. Притому, більшість з них була не про порушення з боку нашого суперника, а про виявлені порушення з боку виборчих комісій. Ми зробили копії всіх актів, після чого цей комплект я особисто показав голові окружної комісії і попередив – якщо хтось ще буде піднімати питання про відміну виборів, то ми офіційно подамо в комісію оригінали. Голова одразу перелякався – він зрозумів, що це вже кримінальна справа.
І треба ж було такому статися, щоб саме під час нашої розмови до кімнати зайшов начальник виборчого штабу суперника! Мене він в обличчя не знав, тому мабуть подумав, що я – один із членів комісії. І... так, абсолютно відверто, з радісною посмішкою починає розпитувати, коли відбудеться засідання комісії щодо відміни результатів виборів. А тепер уявіть собі, яка у нього була реакція, коли голова комісії металевим офіційним голосом відповів, що комісія не знайшла підстав для оскарження результатів виборів на окрузі. Це треба було бачити!
- Ну, а що ж з тим Борисом? Яка родзинка була у його підписі? - запитала Оксана Сергіївна.
- Родзинка була в тому, що, коли результати виборів уже були затверджені, ми передали копію того акту з підписом Бориса нашому суперникові, підкресливши, що саме завдяки цьому акту йому не вдалося відмінити результати виборів.
- Ха-ха! Оце здорово! К-хе-хе. Одним пострілом двох зайців, кхе, підстрелили, - кахикаючи, голосно розсміявся Леонід Якович.
- Так, а що ж, все ж таки, було далі з цим Борисом? – не вгамовувалась Оксана Сергіївна.
- Ну, не знаю я, не зустрічались ми вже більше. Та, чесно кажучи, і не було особливого бажання. Давайте краще ще по одній пропустимо.
- Оце вірно, - підтримав Валентин. - Сьогодні всі тости – за жінок!
Через деякий час жінки почали потихеньку переводити розмову на прогноз погоди. Леонід Якович, що перед цим зосереджено про щось роздумував, раптом стрепенувся і перебив жінок.
- Послухайте! Оце я думав, розповісти вам чи ні, одну катавасію, що сталася зі мною. Тільки обіцяйте, що не будете дуже з мене насміхатися. З кожним може таке статися. Якщо пообіцяєте, то розкажу.
Ну, як же ж можна було в такій ситуації не пообіцяти? Звісно, всі, хто сидів за столом, дружно почали заспокоювати свого старшого колегу і товариша. Тим більше, що сам Леонід Якович дав гарну приманку, прохаючи надто не кепкувати з нього. Тож виходило, що сміятися таки буде з чого.
- Розповідайте, розповідайте! Ми будемо уважно слухати.
- Що ж, тоді слухайте... Кілька років тому це було: мабуть, десь у 88-му. Точно, що це було в суботу... Як зараз пам’ятаю, сонячно було, кінець січня, усе вкрите блискучим свіжим снігом. У вихідні дні я тоді, зазвичай, ходив за свіжим молоком на розлив. До гастроному – через Голосіївські ставки, а там – лісом і нагору. Там такий невеличкий гастроном є, не доходячи до водокачки, біля сільгоспакадемії.
Чому я туди так далеко ходив? А ви згадайте ті роки – майже все почало зникати з полиць магазинів. З молочними продуктами теж стало важкувато. Вже до 10 ранку, особливо у вихідні дні, майже все розпродувалось. А цей гастроном розташований подалі від “цивілізації”, тому там була більша вірогідність ще встигнути купити молока і... ще деяких продуктів.
Отже, того дня дружина дала мені, як завжди, трилітрового бідона, торбинку з болоньєвої тканини і папірець зі списком – що треба ще купити. Виходжу, значить, я на вулицю і... неквапом іду від проспекту в парк, потім – повз озера, а далі, доріжкою вгору до меморіалу з вічним вогнем. Ну, а звідти вже й гастроном поряд. Повітря свіже, зимове – пахне озоном і кавуном. Хочеться вдихати його на повні груди.
У магазині я взяв майже всього за списком. Молока, звичайно, в першу чергу. Хліба, яєць, масла, здається – печива до чаю... ще – кефіру, сиру і... ще щось там – не пам’ятаю.
Отак, в одній руці – бідон з молоком, а в іншій – торбина з продуктами, я вийшов з магазину на вулицю. Тільки-но я вийшов, як одразу відчув себе якось невпевнено і, попервах, не міг зрозуміти, в чому справа. Та, опинившись на іншому боці вулиці і ледве при цьому вискочивши з під коліс вантажівки, одразу збагнув: у мене ж в руках небезпечний вантаж і.., будь-який необережний крок – вважай, все пропало. Отже, почав я думати лишень про це. Пересуваю ноги обережно, ніби святий поверхнею води, ледь її торкаючись. Йду і потихеньку психую: “Черевики давно треба в ремонт здати, а я все чогось тягну. Підбори вже зовсім стесалися. Так, не дай боже, ще й ногу підверну... І двірники – теж роззяви! Що, не бачать, хіба, яка ожеледь на дорогах? Ну, чого б її пісочком, пісочком, ... ох! Ти диви, що робиться?! Ні, треба з цієї крижаної пастки тікати”. І вирішив я звернути з дороги в ліс, а там припорошеною снігом стежкою скоротити шлях до доріжки, що спускається до ставків. Так і коротше, і надійніше якось. Спочатку я дійсно відчув полегшення. Хоч схил був і крутішим, ніж на дорозі, але ж ноги, трохи провалюючись крізь тонку скоринку прихваченого морозом снігу, відчували себе впевненіше. Я навіть почав забувати про небезпеку і, мимоволі, зачарувався природою. А воно й не дивно. Уявіть собі зимовий ліс на схилі гори серед дерев, вкритих шапками снігу. Перед очима, серед гущавини гілок, блакить сонячного неба. А нижче, з-попід ніг – блискучий сніговий схил, що переливається під сонцем міріадами райдужних спалахів. Шарф від довгої ходи трохи виліз з під куртки, відкривши свіжому морозному повітрю груди. А від цього кожен подих давав відчуття повної свободи і відсторонення від всього буденного і дрібного.
Коротше, я трохи розслабився і одразу довелось про це пожалкувати. Схил поступово ставав все крутішим, доки стежка не вивела на льодянисту, прибиту ногами поверхню. Певно, мої не більш везучі попередники з цього місця починали подальший спуск сидячи і тому гарно прикатали ковзанку. Так само і я, поза своїм бажанням, наслідував їх приклад. Єдине, що мені вдалося встигнути, сідаючи на “п’яту точку”, це – зберегти рівновагу і розкинути руки в сторони та трохи наперед, тримаючи повний бідон і торбину. Словом – поїхали...
Метрів за десять мені якимсь дивом вдалося зачепитись підбором за невеличку вибоїну, та ще й, на щастя, саме в тому місці, звідки починалась найкрутіша частина схилу. Але зрадів я передчасно. З таким вантажем на витягнутих руках у мене не було можливості навіть поворухнутись. Звільнити руки я також не міг, оскільки навкруг себе бачив лише крутий крижаний схил. Здійнятись на ноги теж було практично неможливо – ледь вислизни мій підбор з вибоїни, і я стрімголов полечу донизу. І найобразливіше те, що там, у полі зору вже була та доріжка, на яку я збирався вийти. Одна надія – чекати когось із перехожих, хто б допоміг.
Невдовзі у мене вже достатньо задубіли руки, до того ж, і сидіти було не зовсім тепло. На щастя, чекати довелось не дуже довго – вихідний день, у парку було доволі людно. Знизу доріжкою підіймались хлопець з дівчиною. Парубок тягнув за собою важкі дерев’яні ґринджоли, які можна було взяти напрокат біля входу до парку. Доріжка ця доволі довга і з повільним ухилом, а тому нею полюбляли з’їжджати на санчатах як діти, так і дорослі. А на такі великі ґринджоли можна було сісти не тільки всією родиною, але й для друга сім’ї містечко знайшлося б.
Коли я покликав по допомогу, дівчина спочатку нічого не зрозуміла, а хлопця та халепа, в яку я вскочив, навпаки – дуже розважила. Врешті решт, вони удвох мене все ж зняли і потім продовжили свій шлях нагору. А я, підбадьорений їхніми жартівливими побажаннями, почав обережно потроху спускатися краєм доріжки: там було не так притоптано і слизько.
Пройшов я таким чином кілька десятків метрів і трохи заспокоївся від пережитих хвилювань, а затим знову послабив свою увагу і дозволив собі замилуватися красою зимового дня. А дарма!... Несподівано за моєю спиною виник шурхіт ґринджол, що летіли згори, мов на крилах. І що б ви думали, друзі мої? Тільки-но я озирнувся, одразу вгледів моїх нещодавніх спасителів, які марно намагались пригальмувати свою танкетку, що вийшла з-під контролю. Наступної ж миті до моєї свідомості дійшла абсолютна невідворотність катастрофічного зіткнення, і ця неприємність насувалась на мене з лементом: “Побережись!!!”.
Зрозуміло, швидко відстрибнути кудись вбік було вже запізно і не менш небезпечно для мого вантажу. Що робити? Я інстинктивно лише встиг ступити назад і, наштовхнувшись спиною на бетонний ліхтарний стовп, в останню мить шмигонув за нього. Не встиг я відновити рівновагу, змахнувши бідоном і торбиною наче гелікоптер, що приземлився, як у стовпі загуло від удару. На щастя, для хлопця з дівчиною все закінчилось кількома синцями...
Що й казати, доля протягом кількох хвилин двічі рятувала мене від неприємностей, що підкрадалися зненацька. Мені в ту мить здалось, що народився я під щасливою зіркою. Так думав я і весь шлях додому, потихеньку обережно перебираючи ногами. І від передчуття того, як я повернусь додому, розповім дружині все те, що зі мною сталося, а може й не все так, а трошки прикрашу для гостроти відчуттів, мені стало навіть весело.
Тільки-но я відчинив квартиру і увійшов до темного передпокою, то одразу, не роздягаючись, розкрив рота, щоб гукнути: “Любо! Зі мною зараз така катавасія трапилася!”. Однак, всього цього дружина так і не почула. Справа в тому, що перед моїм поверненням вона почала мити підлогу і якраз перейшла з передпокою до кухні. Коли вона почула страшенний гуркіт, мою лайку, прибігла до передпокою і включила світло... Що вам казати. Вона побачила мене, як я, незграбно підвернувши руку, лежу на торбині з яйцями, а в другій моїй руці - перевернутий бідон на грудях. На білу від молока куртку стікали вже останні цівочки з порожнього бідона...
Отаке зі мною сталося. Хочте – вірте, а не хочете – спитайте у дружини. Хто, хто – а вона не дасть збрехати.
- Так, я гадаю, що вона надовго запам’ятала ту яєчню, - під загальний сміх подала репліку Тетяна Михайлівна. – Довго їй, мабуть, відмивати довелось.
- А от і ні! Сам насмітив – сам і прибрав.
- Думаю, Вам у той день так уже на роду було написано, - додав Валентин. - Двічі Вам вдалось уникнути пострілу долі, а на третій, як у “Піковій дамі”, вона Вас таки дістала.
- А може, навпаки, - не погодився Сергій, - доля Вас два рази попереджала, щоб Ви були в той день обережнішим, а Ви, на жаль, не надали належної уваги цим сигналам... Слухайте, давайте ще по одній пропустимо, а потім перекур зробимо.
Усі із задоволенням пристали на таку пропозицію. Наступний тост був за міцні сім’ї і важливу роль жінки в підтриманні сімейного вогнища. Всі одразу відмітили як спохмурнів Сергій. Тетяна Михайлівна не витримала і запитала, чи не знайшов ще Сергій собі якусь пару.
- Ні, якось ще не думав серйозно про це. Вірніше - думав, але нічого достойного поки що не відшукав.
- Може про Жанну все ще згадуєш?
- Та, ні! У неї своя сім’я, своя доля. Сподіватись за таких обставин на її повернення просто смішно. А якби й повернулась, то я й сам нізащо в світі не погодився б прийняти її назад. Після такої зради? Ні, тільки не це! Кого я хотів би побачити, так це, сина. Олег уже в п’ятому класі, а дізнаюсь про нього від сторонньої людини. Образливо якось!
- Це ти маєш на увазі ту дівчину, у якої жила Жанна? Ти їй досі дзвониш? Як її звати? – запитав Валентин.
- Так, я з Іриною час від часу спілкуюсь. Вона мені розповідає за сина все, про що може довідатись. Я їй за це дуже вдячний.
- Наскільки я пам’ятаю, ти казав, що ніби вона на тебе око поклала. То може є сенс придивитись до неї уважніше?
- Пізно. Іра вже другий рік як заміж вийшла. Я з її чоловіком вже кілька разів розмовляв. Нормальний мужик.
- Ну, дивись. Особливо засиджуватись одинаком тобі теж не треба. Досидишся... Так що, будемо перекур робити? Тоді пішли до сходів. А тим часом хай чайник гріється – кави поп’ємо, - завершив розмову Валентин і повів чоловіків з кімнати.
Коли чоловіки вийшли, Оксана Сергіївна змовницьки запропонувала:
- Тетяно, слухай, я вже не раз бачила, як Сергій заглядається на Світлану з бухгалтерії. Може їх якось познайомити?
- Якби заглядався, то хто б йому заважав уже давно познайомитись? В одному Комітеті працюємо, не чужі нібито.
- А хіба ти Світлану не знаєш? Як вона себе несе! Не кожен чоловік до неї і підійти насмілиться. А Сергій, мені здається, не дуже рішучий у цих питаннях.
- То навіщо тоді вона йому така потрібна? Йому б треба було щось простіше знайти.
- Тут я з тобою не згодна. Як то кажуть, протилежності сходяться. До речі, судячи з того, що Сергій розповідав про свою дружину, вона мало чим відрізнялася від Світлани. Теж панночка з характером.
- Ну і що? Це багато йому радості в житті принесло? Ти хочеш, щоб він на ті ж граблі знову наступив? Ні, не треба. Я тебе прошу, не лізь у цю справу! Це такі делікатні речі. Уяви, якщо у них щось погане вийде, кого він у всьому звинуватить? Звісно, не себе, а того, хто його з нею познайомив. Навіщо це тобі треба?
- Так, можливо ти й права. Людина доросла, сам розбереться, що йому треба.
Саме в цей час Сергій разом з Валентином заходили до бухгалтерії. Вийшовши перед цим перекурити і будучи вже добряче напідпитку, вони, не змовляючись, згадали за Світлану.
- Слухай, Валентине, а може нам зайти до жінок в бухгалтерію? Гарний привід – поздоровити зі святом усіх жінок, а заразом і Світлану, - усміхнено запропонував Сергій і змовницьки підморгнув лівим оком.
- Варіант! – клацнув пальцем Валентин і потягнув Сергія за лікоть. – Я згоден. Пішли.
- А що ми скажемо?
- Пішли! Війна план покаже.
- А з порожніми руками зручно іти?
- Ми можемо запросити їх до себе. Полегшимо їхньому Клименку завдання – одному віддуватися перед усім своїм жіночим царством. П’ятеро на одного – не заздрю!
- Я у них бачив сьогодні тільки трьох жінок. Можливо, двоє хворіють, або відпросилися? Але Світлану я бачив – вона точно є.
- Дивлюсь, у тебе до неї чималий інтерес, - з гумором у голосі вимовив Валентин і скоса глянув на товариша.
- Чому б і ні? Я зараз людина вільна.
Друзі підійшли до дверей бухгалтерії і зазирнули в кімнату. У тісній кімнатці, заставленій кількома столами, серед паперових стосів і комп’ютерів за одним звільненим столом сиділи троє жінок і їх лисуватий керівник Клименко. Компанія пила каву.
- До вас можна? Поздоровляємо зі святом, - улесливо розпочав Валентин. –Олександре Сергійовичу, Вам можна тільки позаздрити! Серед такого квітника чарівних жінок Ви, я бачу, і самі душею розквітли. Дозвольте і нам хоч трохи погрітися у променях п’янких жіночих поглядів.
Дві товстушки бухгалтерки прекрасно зрозуміли, що весь запал компліментів Валентина був спрямований до Світлани, тому дружно розсміялися:
- Хлопці, припиняйте! Краще сідайте до столу – ми вам коньячку наллємо.
- Та, нам трохи незручно, що ми з порожніми руками, - зам’явся Сергій. – Ми якраз навпаки, хотіли вас запросити приєднатись до нашої компанії. Разом воно все якось веселіше.
Сергій при цьому раз у раз обводив очима всіх, щоб мати природну нагоду зупинити кожного разу більш уважний погляд на Світлані. Тим більше, що сьогодні, як він помітив, трохи розпашіле обличчя і виблискуючі карі очі її світилися набагато більшою свободою і розкутістю, ніж в усі попередні дні. Це виглядало настільки збуджуюче, що голос Сергія почав бриніти від хвилювання.
Світлана помітила погляди чоловіків, звернені на неї, і глузливо запитала:
- А що ж там у вас такого цікавого? Чим ви нас можете заінтригувати, щоб ми пішли до вас у гості?
- Але ж це природно, - гарячково почав підшуковувати аргументи Валентин, вже не зводячи зі Світлани погляду, - чим більша компанія, тим веселіше. Особливо, коли в компанії багато жінок. А надто, таких чарівних, як Ви. Навіть, якщо компанія суто чоловіча, всі наші розмови, врешті-решт, зводяться до того, що ми починаємо говорити про жінок. Нікуди ми від вас не дінемось. А інтрига? Сама Ваша присутність і Ваш загадковий погляд – то вже і є головна інтрига у будь-якій компанії.
- До речі, у нас було дуже цікаво, - жваво підтримав Сергій. - Ми розповідали різні загадкові історії.
- А може ще й заспіваємо, - з млосним поглядом похитуючи головою, густо пробасив Валентин.
- От якби ще гітара була. Люблю під гітару співати, - замріяно майже проспівала одна з товстушок.
- На жаль, гітару з собою на роботу не ношу. Думаю, начальство мене б не зрозуміло...
Сергій раптом скрикнув:
- Послухайте! Здається у нашого копіювальника в каптерці, де ксерокс стоїть, я бачив гітару.
- Так вона на тебе там і чекає! Може Сашко в той день збирався до когось в гості йти, чи на побачення. Та й самого його де зараз шукати? Треба всі кімнати обійти.
- Нічого. Ви почекайте, а я зараз швиденько його відшукаю, - підхопився Сергій і вискочив з кімнати. І дійсно, вже за кілька хвилин з коридору перед дверима долинули бринькаючі звуки гітари. Жінки задоволено посміхнулись. У дверях з’явився Сергій:
- Ну що? А хтось казав, що нічого не вийде. То як, ідемо до нас в гості?
- Ну, Сергій, тобі просто ордена треба дати! Як тут відмовитись?
- А може зараз щось нам зіграєш?
- Та, ні. Я можу тільки так – собі побринькати. А от Валентин добре грає. Давайте краще не затримуватись і йдемо усі до нас! Олександре Сергійовичу, підіймайтесь!
І дійсно, побачивши інструмент, всі одразу піднялись і вийшли до коридору. Коли бухгалтерія майже у повному складі з’явилась на порозі відділу, Тетяна з Оксаною від несподіванки мало не попадали зі своїх стільців.
Валентин, пропускаючи наперед жіночу компанію, примовляв:
- Приймайте гостей. Хоч у нас і тіснувато, але ми зараз компенсуємо це гарним настроєм. Проходьте.
Сергій з гітарою зайшов останнім. Одразу звільнили від паперів ще одного стола, підтягнули стільці. Жінки, оговтавшись від подиву, почали нарізати батони і ковбасу, викладаючи з них бутерброди. Дістали із запасів дві пляшки шампанського. Олександр Сергійович захопив з собою коньяк.
Оксана Сергіївна не витримала і зізналась:
- Дівчата, слухайте! Ви не повірите, але ми оце зараз саме говорили про те, що непогано було б запросити вас до нашого столу, і тут ви з’являєтесь.
- А це ваші хлопці нас запросили. Навіть гітару десь з-під землі дістали. Обіцяли нам пісень заспівати.
- Ти диви! Такої прудкості від них ми навіть і не чекали, - промовили і багатозначно переглянулися між собою жінки.
Нарешті всі розсілися за столами. Сергій завбачливо підсів до Світлани і почав своїм галантним поводженням привертати її увагу. За столами було тіснувато і всі мимоволі притискалися одне до одного. Відчуваючи лівим боком тепло і пружність Світланиного тіла, Сергій не міг стримати легкого нервового тремтіння, щоразу кидаючи скоса захоплений погляд у хвилюючу западину між грудьми, яким явно не вистачало місця у розрізі плаття і, ніби птаху у тісній клітці, хотілося вирватись на волю.
Валентин піднявся і проголосив тост, за деякий час – другий. Після третьої згадали про гітару. Валентин трохи підстроїв інструмент і для розминки зіграв “Місяць на небі”. Жінки одразу підхопили – вони вже були у тому душевному стані, що заспівали б уже будь-що, навіть “Ой, нога...”. Затим Леонід Якович хриплувато затягнув: “Ивушка зеленая, над рекой склоненная...” і всі дружно підключилися. Потім пішли – “По садочку ходжу”, „Туман яром”, “Вот кто-то с горочки спустился”, “Солнышко лесное” Візбора, ще кілька авторських пісень.
У якийсь момент Валентинові закортіло заспівати і свою пісню. Він потроху пробував писати вірші. І, хоч і не вважав себе справжнім поетом, все ж не міг побороти в собі духу творчості, щось намагаючись довести – скоріш за все, самому собі. Тому не став афішувати своє авторство і неголосно заспівав:
Шумить вітер межи верби, листя опадає;
Ходить дівчина в садочку – козака чекає.
Ой, не ходи дівчинонько, не чекай до ночі –
Вже він іншую кохає, дивиться їй в очі.
Тая друга – чорнобрива, чорна в неї вдача;
Ой, не вір ти їй, не вір,
ой, не вір, козаче.
Шумить вітер у діброві, гілля пригинає;
Козаченько свою душу та й занапащає.
Сидить дівчина над ставом, сидить – гірко плаче:
Де ж ти, милий? Де ж ти, любий? Де ж ти, мій козаче?
Шумить вітер на світанні, сумно промовляє:
Не шукай свого милóго – його вже немає.
- А що це за пісня? Я таких слів не чула, - запитала Оксана Сергіївна.
- Це я в селі чув, звідки родом мій батько, - тихо відповів Валентин, не підіймаючи очей від струн, якими продовжував перебирати.
- Гарна пісня. Слова мені перепишеш?
- І нам теж, - почали прохати жінки.
Валентинові явно сподобалась ця увага до пісні і він відмітив у собі це почуття, хоча вголос посоромився б у цьому кому-небудь зізнатись. Тому майже одразу переключився на “Розпрягайте, хлопці, коней”, хоча від хвилювання мелодія у нього весь час з’їжджала на “По долинам и по взгорьям”.
- Шановні! Дайте мені вже перепочити!
- Точно! Давайте перекуримо, - стрепенувся Леонід Якович, який останні кілька хвилин, заколиханий піснями, вже почав потроху куняти.
- Та, куди вже перекурювати? Може будемо потихеньку закруглятись? – заперечила Світлана.
- Дівчата! Зачекайте ще трохи. Поп’ємо кави. Оксана Сергіївна з дому торт “Наполеон” принесла, - жестикулюючи руками, підхопилася Тетяна. ЇЇ підтримали і чоловіки, особливо Сергій. Світлана трохи здвигнула плечима, схилила набік голову і з задумливим виглядом та сумнівом в голосі промовила:
- Добре. Тільки я ненадовго вийду.
Валентин з Леонідом Яковичем вже були в коридорі, коли побачили Світлану. Валентин одразу підійшов до неї.
- Невже Ви збираєтесь вже нас залишити? Не скорочуйте нам свята своєю відсутністю.
- Як я можу скоротити Вам свято? Воно у Вас продовжиться у колі сім’ї.
- Це різні речі. Тим більше, що не лише я буду засмучений, якщо Ви підете. Сергій теж. А він – людина вільна, сімейними путами давно не обтяжена.
- Ну, я думаю, за себе він і сам зможе сказати, якщо йому це буде потрібно. Чи Ви тільки заради нього хочете, щоб я залишилась?
- Ні, ні... – запнувся Валентин, - мені також дуже хотілось, аби Ви залишились. Знаєте, життя наше, головним чином, таке непримітне і буденне. Тому час, проведений у приємному жіночому товаристві настільки емоційно збагачує. А тим більше, коли спілкуєшся з такою чарівною жінкою, як Ви. Час якось так... пролетів швидко, що ми і поговорити як слід не встигли. І навіть звертаємось досі одне до одного на “Ви”.
- Можна і не на “Ви”... Знаєт... Знаєш, я, чесно кажучи, збиралась вже тихенько піти, по-англійськи. Тому повертатись, у будь-якому випадку, мені б не хотілось, - стиха промовляла Світлана, неквапом просуваючись коридором до своєї кімнати. Валентин слідував за нею у цілковитій розгубленості від ситуації, у якій несподівано опинився. Він відчув, що Світлана зараз виявила свою прихильність до нього і за старою звичкою на хмільному автопілоті почав вимовляти якісь стандартні компліменти, здійснювати ритуал залицяння, хоча другим своїм “я” поступово входив у тривожний стан легкого стресу, відчуваючи непевні докори сумління: - Чи потрібні мені зараз нові ускладнення на сімейному фронті? Та й перед Сергієм якось незручно – у нього були такі сподівання.
Все ж, розмовляючи, Валентин провів Світлану до її кімнати, щоб допомогти одягнутись. На столі ще були залишки святкування. Валентин підійшов і налив собі склянку солодкої води, запропонувавши також і Світлані.
- Ні, дякую. Ще торт залишився, пригощайся.
- Світлано, вибач за нескромне питання: ти так поспішаєш додому – на тебе хтось чекає?
- Та, ні. З чоловіком я вже кілька років як розлучились і ми роз’їхались. Просто... знаєш, останнім часом у мене таке буває – коли наближається якесь святкування, я його ніби й чекаю з радістю, з якимись світлими сподіваннями чогось..., а чого – й не знаю. І от, коли вже цей день, нарешті, настає, це відчуття емоційного підйому раптом якось, невідомо куди, зникає, і мені хочеться залишитись на самоті. Я розумію, що це дурість якась, намагаюсь перебороти сама себе, але, врешті решт, нічого не можу вдіяти.
- Ще раз вибач, але чи не згадуєш ти про чоловіка? Може в тебе ще якісь почуття до нього залишились, а ти зізнатись собі в цьому боїшся?
- Ні, ні! Що ти! Ми час від часу зовсім спокійно зустрічаємось у спільних знайомих, вітаємось, розмовляємо. Ні. Це – давно перегорнута сторінка.
- Що тобі сказати? У багатьох випадках ми самі себе вводимо в оману, плутаємо слідство з причиною. От, тобі здається, що тобі під час свята стає сумно і тому тебе тягне до усамітнення, додому. А ти впевнена, що це саме так? Може все навпаки? Сумно тобі стає від того, що тягне додому, до домашнього вогнища. Ну, просто склад характеру у тебе такий – камерний. Може десь на підсвідомості ти там чекаєш сімейного затишку, душевного тепла з дорогою для тебе людиною, з якою вже більше ніхто непотрібен. От і рвешся туди, не розуміючи, чому. Але ж – там ніхто не чекає і ти знаєш про це. І от уся ця нестиковка між потаємними прагненнями і холодною реальністю призводить до душевних роздирань і сумного настрою. Ти тільки не ображайся на мене. Може й не треба було б цього тобі казати. Але така вже у мене вдача – казати те, що думаю...
- Можливо... можливо воно й так, та що це змінює?
- А що, за ці роки ніхто не зустрівся, до кого б душею рвалася додому після роботи?
- Та якось все - щось не те. А як – те, то обов’язково – сімейний, - Світлана виразно подивилась на Валентина, але той не подав виду, що помітив.
- Може планку для кандидатів ти підняла занадто високо? Вимоги непомірні? Слухай, навколо є багато, ну м-м... просто нормальних чоловіків, треба лише трошки уважніше до них придивитись.
- Намагалась придивитись. До декого – й досить довго і детально... То й що? Знаєш..., чогось, чим більше придивляєшся, тим більше розумієш, що знову – не те, чого шукала. Головне, що дратує, не відчуваєш взаєморозуміння. Всі тільки про себе думають. Але ж я - теж людина, із своїми тонкощами, слабкостями. Хто мене зрозуміє? Хіба я багато вимагаю? Іноді просто хочеться душевного тепла, домашнього затишку. Сидіти в кріслі, підібгавши ноги, і навіть нічого не говорити, а просто відчувати, що поряд з тобою в кімнаті хтось є, для кого ти – єдиний і найдорожчий у світі... Що мене завжди виводило із себе, так це - постійні компанії, гулянки, галасливі базікання і бухання цих магнітофонних ящиків.
- А що ти відчуваєш при цьому?
- Знаєш, Олексій – мій колишній чоловік, людина доволі компанійська. У нього – купа всіляких знайомих і... малознайомих. І у нас весь час була не квартира, а якась кают-компанія. Мене це настільки діставало, що я часто серед чергової посиденьки просто відлітала кудись убік.
- Як це?
- Не знаю, чи буває у тебе таке? От, сидиш у кімнаті, дивишся, а потім простір кімнати якось починає звужуватись і віддалятись від тебе. І от вже кімната стає ніби якимсь макетом, що висить у темному просторі. Ніби із цегляної стіни витягнули одну цеглину і ти дивишся у цю виїмку, а там, як на сцені театру, рухаються якісь лялькові маріонетки серед лялькових меблів. І якісь голоси теж – із цього маленького і далекого простору. І хочеться лише одного, щоб ніхто тебе в цей момент не чіпав і не виводив з цього стану. Сидиш собі в кутку кімнати і вважаєш, що на тобі шапка-невидимка і все – тебе просто тут немає...
- І що, ви з чоловіком не могли взаємно якось домовитись, на якісь поступки одне одному піти? Все ж, ви, мабуть, коли одружувались, то кохали одне одного?
- Кохали... Так, певно. Але поступово зрозуміли, що абсолютно різне у нас світосприйняття. Ну, просто різні, та й усе.
- І що, отак, за взаємною згодою розійшлись?
- Як сказати... Після однієї чергової його галасливої гулянки, коли гості роз’їхались, я сказала: - Слухай, Олексію! Я вже більше не витримую! Це постійне кабаре у нашій квартирі!.. Словом, так – якщо ти не хочеш, щоб я, борони боже, одного дня чогось не зробила з собою... а-або – з тобою, то давай краще, од гріха подалі, роз’їдемось миром і залишимось друзями. Це для нас з тобою – кращий вихід із ситуації.
- Нічого собі! І що, він отак одразу погодився? І ви залишились друзями? Дивно.
- Дружити Олексій, дійсно, не погодився, але й залишатись зі мною побоявся. Чкурнув, - удавано засміялась Світлана, - тільки його й бачили... А потім, як я вже казала, коли зустрічались іноді випадково – розмовляли досить мирно...
- А у батьківській сім’ї яке у тебе життя було?
- Ну, останні роки перед одруженням я жила фактично з матір’ю. Батько давно помер – він, чесно кажучи, полюбляв у чарку заглядати, хоча з його серцем... Але ж, хіба він когось слухав? Є у мене ще двоє старших братів, то вони на той час вже давно поодружувались і жили окремо. Отак ми з матір’ю і жили удвох. Вона ще жива – її після мого одруження Володя, старший брат, до себе забрав.
- А в самому дитинстві, коли ще батько був живий і брати з вами жили, то, мабуть, тоді веселіше було?
- Чесно кажучи, я не люблю про це згадувати... Комунальна квартира у старому будинку під знос. Двоє сусідів. Якісь постійні сварки, особливо, коли батько повертався напідпитку – і з нами, і з сусідами на спільній кухні. Веселого мало. Так... Але все це так давно було, ніби в іншому житті.
- Знаєш, послухав я тебе зараз і мені здається, можеш вірити, а можеш – ні - головна твоя помилка в тому, що ти ідеш у своєму житті якось задом наперед. Відвертаєшся від майбутнього, відсторонюєшся від сьогодення і дивишся обличчям у минуле. Розвернися! Зроби все навпаки! Уяви все своє минуле у тій виїмці в стіні, та ще й цеглиною зачини. Не можна увесь час відгороджуватись від життя, інакше воно відгородиться від тебе. Колись, коли я ще був малий, я, як і усі діти, страшенно боявся темряви, боявся, що з цієї темряви на мене хтось нападе. Але потім, коли підріс, одного разу збагнув, що чим більш темно, тим безпечніше. Тому що у повній темряві – як ти нікого не бачиш, так і тебе ніхто не бачить... Хоча, якщо хочеш знати, я тебе багато в чому розумію. Кожен з нас – це така тонка і складна формація, з такою купою усіляких нашарувань із свого минулого, що накладають відбиток на все наше життя. Іноді навіть за собою помічаю, що в деяких своїх вчинках зовсім себе не розумію, чому я саме так вчинив, а не інакше. Часом, зробиш якийсь вчинок, або скажеш необережні слова, а потім через деякий час починаєш аналізувати в пам’яті і раптом розумієш, що шкоди наробив. Картаєш себе – як я міг, невже я такий дурень!? А ще через деякий час наступаєш на ті ж самі граблі. Що це? Як пояснити? Мабуть, це все ж не випадково. Щось є у нас у підсвідомості таке, що поза нашою волею примушує раз у раз повторювати ті й самі шахові дебюти. І якщо в тебе якимсь незрозумілим чином закладено розігрувати дебют Берда, або захист Німцовича, то ти в своїх життєвих ситуаціях кожного разу підсвідомо будеш керуватися цими ходами. І навіть, якщо ці ходи будуть приводити до програшу, наступного разу повториш їх знову.
- Як цікаво ти все розповідаєш! Мені це так знайомо! Знаєш, Валентине, ти так життєво, якось від душі говориш такі... ну, дуже близькі для мене речі. Можливо..., в твоєму житті теж є багато проблем? А то ми якось так – весь час все про мене, та й про мене... А що у тебе? Якісь сімейні негаразди? – вимовила Світлана з якоюсь ледь помітною надією в голосі. Зволожені її очі не мигаючи дивились на Валентина.
Валентинові, чесно кажучи, не було великого бажання викладати Світлані якісь свої проблеми, тим більше, що значними він їх не вважав. Але ж, якщо зовсім нічого не сказати, це буде не так загадково і може її розчарувати. По-людськи йому було цю жінку, все ж таки, жаль. Тому він спробував напустити туману і відбутися кількома непевними фразами щодо складнощів нашого життя. Відчуття сп’яніння поступово почало відходити, а з ним – і тиск безконтрольного потягу до жіночої краси. В голові у Валентина промайнуло: - Якби ми тут не затримались з цими філософськими розмовами, а я одразу пішов її проводжати – ще не відомо, який гамбіт мене чекав би на п’яну голову. Панночка доволі закомплексована. Знаємо ми таких. Зав’язнеш з нею у близьких стосунках – потім не розв’яжешся. Ще не відомо, на які кроки вона може піти, втративши голову. Добре, що я хоч поговорив з нею – всі ці життєві ускладнення явно не для мене. Думаю, що і Сергієві навряд чи це потрібно. Треба якось закруглятись.
- Може підійдемо, ще з нашими посидимо? – запропонував для порядку.
- Ні, дякую. Думаю, ми ще будемо мати нагоду поспілкуватись. А зараз я буду вже іти додому, - сумно відповіла Світлана, встала з-за столу і підійшла до шафи з одягом. Валентин допоміг їй одягтись, після чого провів до ліфта, завершивши розмову кількома малозначущими словами ввічливості. Затим попрямував до своєї кімнати...
Валентин із Світланою були відсутні достатньо довго, щоб це не залишилось непоміченим. Тетяна з Оксаною час від часу здивовано переглядались, намагаючись все ж не виявляти перед гостями свого незадоволення поведінкою сімейного колеги, а тому жваво підтримували різні побутові розмови. Сергій явно нервував, деякий час не втрачаючи надію, що Світлана ще повернеться і, щоб якось заспокоїти себе, тихенько побринькував на гітарі, мугикаючи під ніс старі пісеньки, головним чином, із репертуару Висоцького. Але нарешті він остаточно зрозумів, що чекати вже нема чого.
- Так, шановне товариство, засидівся я щось. Піду вже, мабуть.
- Та чого тобі поспішати додому? Пограй ще. І нам веселіше. А Валентин повернеться – всі разом підемо.
- Здається, ми його довго ще будемо чекати. Згинув “аки обре”. Е-ех! – хекнув Сергій, вдарив струнами, здвигнув угору бровами і з удаваним сміхом проспівав:
Шаланды полные фекалий с Одессы Костя вывозил
И все биндюжники тикали, когда в пивную он входил…
Після цього різко піднявся з місця, поклав на стілець гітару, коротко попрощався і вийшов з кімнати. Оскільки, крім Тетяни з Оксаною ніхто не зрозумів причини раптової втечі Сергія, то розмова ще деякий час продовжувалась. Потім, коли компанію залишив начальник відділу Черненко, гості теж завели розмову про те, що підійшла пора прощатися та йти додому. Саме в цей момент до кімнати зайшов Валентин.
- О, всі в зборі. Як гарно!
- Та, ні! Не всі! - з осудом подивившись на Валентина, відповіла Оксана. – Сергій чекав, чекав – не дочекався, та й пішов. Здається, він був навіть трохи ображений. Ти сам повернувся? А де Світлана?
- Ми з нею трохи побалакали, але вона чогось була не в настрої і пішла додому. Я пропонував їй зайти і ще трохи посидіти, та вона не схотіла.
- З нею таке іноді буває, - підтвердив Олександр Сергійович. – То що? Будемо ми, певно, вже йти, раз зібрались. Дякуємо за гостинність. Пішли дівчата одягатись.
Коли гості вийшли, жінки напали на Валентина:
- Як тобі не соромно, Валентине?! Ти ж людина сімейна, навіщо це тобі треба? Ти ж бачив, що Сергій явно небайдужий до Світлани? І от, замість того, щоб допомогти другові, пішов сам залицятися! Що, хміль у голову вдарив?
- Та заспокойтеся! Нічого у нас не було. Просто побалакали трохи. Їй закортіло комусь душу вилити.
- Чомусь – саме тобі! Хіба ми не знаємо, як ти вмієш жінкам голову крутити?
Жінки ще деякий час побурчали, та на тому, врешті решт, вечір і закінчився. Всі розійшлися.
Наступного дня Валентин з Ольгою та дочкою ходили в гості до тещі і за клопотами всі учорашні події потроху почали відходити на другий план. А після свят він вирішив підійти до Сергія і поговорити з ним, але несподівано зіткнувся з тим, що Сергій досить таки сильно на нього образився і фактично не схотів з ним розмовляти. З цього можна було зробити висновок, що той таки сильно запав на Світлану. Зі свого боку, Світлана мабуть чекала якогось продовження у стосунках з Валентином, але жіноча гордість не дозволяла їй відверто це виказати. Валентин відчував це під час кожної випадкової зустрічі з нею, а тому в черговий раз давав собі клятву – у п’яному вигляді ніколи не залицятися до жінок. Хоча і прекрасно розумів, що це – його шаховий дебют, і він наступного разу в аналогічній ситуації буде діяти таким же чином.
Між тим, Валентинові стало відомо, що незабаром має відбутися міжнародна конференція із застосування біодизельного пального, і його включено до складу делегації, яка поїде до Вестландії. Клопоти із оформленням документів, візи, закордонного паспорта настільки відволікли його, що він і не помітив, як настав день відльоту.
ID:
482936
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.03.2014 11:08:05
© дата внесення змiн: 02.03.2014 11:08:05
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
