Глава ІІІ
З тих пір, як від Сергія пішла дружина, він особливо не поспішав після роботи додому: або знаходив привід попрацювати ввечері з документами, або ж, особливо влітку, виходив прогулятися парком чи вулицями міста. Полюбляв неспішно пройтися під тінистими липами Пушкінської, зайти до кафе на розі з Прорізною, взяти, ніби виконуючи таємничий ритуал, тацю з духмяною кавою, вийти на вулицю і на деякий час випасти із цього часу, віддавшись у полон тихого споглядання неповторно потопаючого у зелені куточка рідного міста. Затим міг пройтися далі під аркою і вийти до Майдану, або піднятися Прорізною до Золотих воріт, а там – пірнути під гущавину каштанів Володимирської чи попрямувати Підвальною до Львівської площі, звернувши у тихі провулочки, якими можна було не поспішаючи повернутися до Золотоворітської.
Такі прогулянки надавали душевного спокою і внутрішнього розслаблення після нервового своєю щосекундною непередбачуваністю робочого дня в Комітеті. Тим більше, що, повернувшись додому, часто доводилось сідати ще за опрацювання листів із зверненнями, які накопичувались після кожного депутатського прийому, проведеного разом з Георгієм Кожевіним.
Більшість звернень стосувались болючого своєю невирішуваністю квартирного питання. Від цих листів ставало сумно – в них був крик душі людей, що все своє життя, яке у нас одне, проіснували у свинячих умовах, недостойних людської гідності, не втративши її, і при цьому зберегли якусь щиру дитячу наївність, віру у те, що їх проблеми можуть бути вирішені, якщо прийти до депутата і нагадати: „Ми ж за Вас голосували, допомогли Вам, то тепер же й Ви допоможіть нам, виділіть нам квартиру!”.
Багато листів було від різних скаржників, серед яких попадалися істинні професіонали і віртуози своєї справи. Для таких доводилося заводити окремі товсті персональні папки з десятками листів багаторічного безплідного і впертого листування. Все ж, у більшості випадків у листах скаржників піднімались досить серйозні проблеми, з приводу яких доводилося складати ґрунтовні звернення у різні інстанції.
І ще однією категорією були народні винахідники і раціоналізатори, що обіцяли втопити країну у золоті, якщо їм дати кілька купоно-карбованців і допомогти виготовити вічний двигун. У цих листах повідомлялось, що поки що всі пропозиції іноземних агентів, які пропонували цим полум’яним патріотам виїхати зі своїм винаходом на Захід, з обуренням відмітались, але якщо їм не допомогти, то вони можуть передумати, і тоді ми гірко пошкодуємо.
Були листи-сповіді на десятках сторінок малорозбірливого бісеру, шукати суті прохання в яких було марною справою, оскільки писалися старими, змученими самотністю людьми, головною потребою яких було бажання висловити невисловлене і вислухати невислухане. Читаючи такі листи, Сергій іноді засиджувався до пізньої пори, коли нічна тиша самотньої квартири починала залазити у вуха настирливим комашиним дзижчанням, а очі непереборно зачинялися на переоблік...
Розлучився Сергій з дружиною ще в 1990 році. Дружина його, Жанна, була родом з Горська, що на Уралі. Відверті конфлікти розквітли між ними буйним квітом, коли чоловік втягнувся в політичні події того часу. Чого домагалась Жанна, Сергій не розумів. Загалом, вона була не проти поступу демократії, але зовсім неприйнятними для неї виявились національно-патріотичні процеси, що почали розгортатись напередодні розвалу Союзу. Особливо, коли до цих процесів долучився її чоловік.
- Як ти можеш?! – щоразу панікувала дружина. – У мене вся рідня живе в Росії. Ти що, хочеш, щоб я з ними опинилась по різні сторони кордону?
Спочатку Сергій сприймав це на рівні звичайних сімейних чвар, але, коли Жанна почала в ультимативній формі ставити питання руба: - Або ти з бандерівцями, або зі мною!, - він зрозумів, що рано чи пізно доведеться йому дійсно ставати перед вибором. Хоча і не здогадувався деякий час, що, насправді, ніякого вибору вже давно не було. Єдине, що він підозрював, це те, що реакція Жанни на його похід у політику була, скоріш за все, зовнішнім проявом давнього внутрішнього конфлікту, який визрівав між ними вже багато років.
Сергій згадав той час, коли Жанна виходила за нього заміж. Домагався він її досить довго і, попервах, безуспішно. Жанна серед своїх однокурсників вважалась привабливою дівчиною, хоча з обличчя назвати її красунею не можна було. Яскрава брюнетка з такими ж темними, проникливими очима, дещо задовгим і тонким з горбинкою носом та розвиненими щелепами, Жанна мала трохи хижий вигляд. Однак, завдяки яскравому й умілому макіяжу та неабиякому хисту підбирати деталі свого одягу таким чином, щоб якомога краще окреслити всі принади своєї фігури, починаючи від точених ніжок, видатного бюсту і закінчуючи пишною зачіскою, вона вміла приворожувати до себе чоловіків. Також важливою деталлю, якою нехтує багато хто з жінок, була її пружна хода, що надавала їй схожості на знак оклику. Є така невелика категорія жінок, що мають надзвичайно привабливу ходу, чи то від народження, чи завдяки якимсь спеціальним вправам, але коли вона йде, то зводить з розуму всіх зустрічних чоловіків від студентів до пенсіонерів. І, що характерно, вона може бути навіть зовсім не вродливою обличчям, та ця деталь відходить на другий план, бо вся увага концентрується набагато нижче, а у вухах звучить чаруючий ритм каблучків героїні Наталії Варлей з фільму “Кавказька полонянка”.
Сергій був на три роки старший і на той час вже працював над дисертацією. Зрештою, Жанна віддала йому перевагу поряд з іншими залицяльниками лише тому, що тоді вона вбачала в ньому перспективного молодого вченого, майбутнього академіка, професора, який забезпечить їх сім’ї добробут і стабільність. Але роки йшли, а захист дисертації все щось відкладався і відкладався. Сергій в просуванні кар’єрними східцями значної активності не виявляв. Часто їй доводилось тижнями чекати чоловіка з відряджень на заводи, на наукові конференції і семінари та ще, біс його зна, куди. Чим він там займався, з ким проводив час, Жанна не знала, і це викликало роздратування, підозри, ревнощі.
Надії на швидке покращення сімейного достатку почали поступово згасати, особливо – після народження сина. Маленький Олежик ріс дитиною досить кволою, хворобливою. Жанна просто вибивалася із останніх сил, щоб забезпечити його дефіцитними дорогими ліками, процедурами, путівками до санаторіїв. До того ж, навчання в школі давалось Олегові теж важкувато – доводилось наймати репетиторів. Словом, від зарплати до зарплати дотягнути було майже неможливо.
Жанна, як натура більш емоційна, холеричного складу, іноді просто скаженіла від якоїсь нордичної незворушності Сергія, що всіма своїми думками був у своїх наукових проблемах і не мав багато часу, а може – й бажання, глибоко вникати в сімейно-побутові ускладнення.
Що ж - з часом Жанна переконала себе, що пов’язала своє життя з невдахою. Будь-який вчинок, вислів, навіть погляд Сергія переломлювались відтепер у її голові через призму зробленого висновку, а тому, так чи інакше, набирав негативного відтінку. Навіть коли після чергової сварки Сергій намагався примиритися, задобрити дружину чи то букетом квітів, чи чимось смачненьким, або ж – квитками на концерт, усе це викликало в неї відразу. Звісно, заради дитини, збереження сім’ї Жанна змушена була в таких випадках виявляти всю силу свого артистизму, щоб зобразити на своєму обличчі вимучену посмішку і чмокнути чоловіка у слабо виголену щоку.
Часом на Жанну находила якась незрозуміла сіра хвиля похмурого настрою, коли відчуття суцільної безвиході стискає голову обручем. Тоді вона зачинялася одна в спальні, сиділа біля вікна і дивилась кудись – крізь щілину у сірувато-блакитних тінях занавісок, крізь розщеплені зором надвоє рами, дивилась і не бачила журливої далечіні розмоклих від осіннього дощу міських масивів. У ці хвилини, під шелест нескінченного потоку машин, що торують свій шлях укритим водою асфальтом, Жанна подумки поринала або в лагідний затишок батьківського дому, або в якісь нереальні еклектичні картини, склеєні калейдоскопом її фантазії з різних телесеріалів.
Коли почалися буремні події початку 90-х років і Жанна побачила як Сергій день за днем все більше поринає в їх гущавину, вона спочатку не сприйняла це всерйоз, вважаючи черговим короткочасним захопленням, але потім таки схаменулась:
- Чим ходити вулицями з прапорами та стояти з цими ідіотськими листівками біля метро, краще б закінчив нарешті писати кандидатську! Хоч якась була б користь для сім’ї! Коли дисертацію захищати збираєшся? Ти про сім’ю хоч трохи думаєш? А якщо тебе з інституту витурять за політику, чим годуватимеш сім’ю? Остаточно вже розум втратив?!
Сергій, щоб не наражатись на ще більші скандали, намагався відмовчуватись, але іноді теж не витримував:
- Як ти не розумієш?! Щось змінити в цій країні можна тільки тоді, коли ми всі разом цього забажаємо і разом будемо за це боротись. Не можна ж так більше жити! Кидаємо, кидаємо у поті чола вугілля в топку, а пара іде не у поршні, а в свисток. Ти хотіла б, щоб я одразу, вже сьогодні з цього щось мав? Але ж, це нонсенс! Сьогодні ми лише закладаємо фундамент майбутнього цивілізованого життя.
- Та-а!.. Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра такі, як ти, не будуть нічого мати в житті! Одних кабанів від корита відженете, так інші наскочать і тобі не подякують. Ще й сторожу поставлять, щоб ви не лише до корита доступу не мали, а й у подвір’я те не заглядали жадібним оком, де це корито стоїть.
- Ні, не вірно ти кажеш! Все це можливо при однопартійній системі, коли при владі один клан, і ці старці самі вирішують, кого допускати до того, як ти кажеш, корита, а кого – ні. Ми покладемо цьому край! Подивись, як живуть люди в Європі! Там і не потрібно цього одного на всіх корита, тому що у кожного є своє.
- Що ти порівнюєш нас з Європою?! - не здавалась Жанна. - У нас завжди було і буде так – одні владу завойовують, а інші нею користуються!
- Де це – у нас?
- У Росії - матушці!
- Послухай, ми – не Росія, і не треба нас з нею порівнювати. Нам треба іти до Європи, до західного рівня життя.
- Знову ти за своє! – у дружини одразу на очах забриніли сльози, - ти що, хочеш, щоб нас Америка захопила і ми, як ті негри, у них на плантаціях працювали? Вони ж тільки про те і мріють, щоб нас від Росії відірвати, ввести НАТО на наші землі і захопити все в свої руки.
- Ну, зовсім уже очманіла, жінко!
- Так, так! А нафту і газ де будете брати? Всі заводи і електростанції одразу зупиняться, якщо Росія нам перестане їх подавати.
- Дорога, вибач, але ти наївно говориш. А Саудівська Аравія, Кувейт, Ірак? Хіба вони входять до складу Америки чи Європи? Але ж спокійно продають їм нафту, та й усе.
- Росія вам не продасть!
- Чому?
- А тому, що разом, як раніше, жити не хочете. У мирі і злагоді. Хто ж своїм ворогам продавати буде?
- Чому ворогам? Хіба не можна жити в мирі і злагоді, але в сусідніх квартирах? Кожен у своїй, окремій, а не в спільній комуналці зі спільним туалетом, ванною, кухнею, холодильником, каструлями?
- Тому, що разом ми – О! – Жанна показала стиснутий кулак, а потім розвела його в п’ятірню, - а окремо ми – як оці пальці. Кожен, хто схоче, нас захопить, розіб’є поодинці і зробить з нас африканську колонію!
Такі суперечки відбувались у них все частіше і бурхливіше. І чим більше Жанна вмовляла чоловіка не відриватися від сімейного кола зі своїми політичними пристрастями та зайнятись серйозною, на її погляд, справою, тим більше відчувала, що поступово віддаляється від Сергія і стає він їй чужим. Внутрішнє відчуття того, що доля не вдалася, що зв’язалася з невдахою і Дон-Кіхотом, що поступово з’їжджає від цього з ґлузду, доходило до точки закипання і погрожувало вибухом. Цього вибуху і лякалась, і бажала одночасно. Схоже відчуття пережила, коли сідала вперше за кермо машини. І за таких обставин вже не важливо було, надав би сам Сергій привід для такого вибуху – ситуація сама по собі йшла до розрядки.
Жанна знала, що чоловік спілкується з людьми, які обстоюють ідею незалежності України, але коли вона довідалась, що він приєднався до національно-патріотичних сил, це й підігріло ситуацію на той останній градус, що призвів до очікуваного закипання.
- Я всього чекала від тебе, але не такої ганьби! - волала дружина, розмахуючи правицею перед Сергієвим обличчям. – Як ти міг зв’язатися з цими бандитами, вбивцями, бандерівцями. Хіба ти забув, що вони витворяли на Західній Україні після війни, як вони різали і стріляли простих радянських людей? І тепер що? Ти вже разом з ними? Ви хочете захопити владу і розстрілювати всіх, хто не розмовляє українською? І до нас додому ти їх приведеш і поставиш нас до стінки як ворогів? Так? Відповідай, не корч свою пику, мерзотнику!
Вона говорила, притискаючи до себе сина. Слова лилися нескінченним потоком, не чекаючи жодних виправдань. Жанна їх просто не чула – мозок почав відфільтровувати на вході все, що не вкладалось в чітко вибудовану парадигму, і відкидати вбік. Свідомість замкнулась сама на собі, увійшовши, як іноді мікрофон, у стан самозбудження.
- Ти – монстр, негідник! Не хочу більше мати з тобою нічого спільного! Ми їдемо з Олегом у Горськ до батьків і більше я сюди не повернусь. Не вистачало ще мені побачити, як ти ходиш із шмайсером на грудях, вламуючись у чужі оселі.
- Жанно!! Схаменись! Що ти вбила собі в голову, які шмайсери? Через що ти хочеш сім’ю розвалити? Невже не можна сісти і спокійно про все поговорити? Сядь! Не стій у дверях. Ти бачиш, що з дитиною коїться, як він плаче? Олежик, ти хочеш, щоб ми з мамою розлучились?
Олег наразі стояв ні живий, ні мертвий. Сльози почергово стікали з його очей. Легені перехопило спазмами схлипувань, які він хотів і не міг припинити. Відчуття чогось страхітливого і невідворотного мороком насувалось на його дитячу свідомість, стискаючи лещатами кожен м’яз на тілі.
- Ма-х-мо... Тат-хо... Я-х-не хо-о-чу... Будьт-хе ра-а-зом. Ма-а-а-а...
- Жанно! Схаменись! До чого ти дитину довела! - Сергій притягнув ридаючого сина до себе і притиснув його голівку до грудей...
Того вечора пожежу нібито вдалось загасити, та коли Сергій вже подумав, що все гірше позаду, десь за тиждень, повернувшись з роботи, побачив розкидані по всій квартирі речі і записку на столі: Жанна сповіщала, що від’їхала з сином до батьків у Горськ.
Тієї осені від відчаю Сергія врятувало те, що він з головою пірнув у буремні політичні баталії першої передвиборчої кампанії на демократичних засадах. Інститут, у якому працював Сергій, був достатньо крупною установою в районі, щоб дозволити й собі висунути власну кандидатуру до Верховної Ради. Щоправда, керівництво інституту “прокинулось” трохи запізно, коли по округу вже було висунуто близько двох десятків кандидатів, сформовано демократичний блок. Керівництво інституту, звісно, мало намір протягнути свою людину в кандидати, розраховуючи, за звичкою старих радянських часів, що народ на зборах проголосує автоматично і одноголосно. Треба було терміново якось рятувати ситуацію, і демократичні кола інститутської інтелігенції почали шукати альтернативну кандидатуру, як то кажуть, з народу. На той час в інституті вже утворились первинні осередки кількох демократичних, у тому числі і національно-патріотичних громадських організацій. До керівництва однієї з низ входив і Сергій.
Одного разу до Сергія підійшов знайомий з сусіднього відділу Петро Петринчук і запропонував:
- Сергію, у нас у відділі є гарний хлопець Жора Кожевін. Та, ти його знаєш – в їдальні майже щодня бачимось. Так от, ми хочемо його від нашого відділу запропонувати кандидатом. Взагалі, спочатку ми планували висунути його до міськради. Але, коли почули, що ви шукаєте кандидатуру до Верховної, то вирішили, що кращої кандидатури вам не знайти.
- А чим же він так вирізняється? Ти розумієш, все не так просто. По-перше керівництво інституту має намір провести свою людину в кандидати будь-що, і тому тут потрібна рішучість, аби подолати за всіма даними силу адмінресурсу. По-друге, в нашому окрузі вже сформовано і затверджено демблок кандидатів, що будуть підтримуватись демократами. Просто не знаю, як нам потім втиснути туди ще одного кандидата? Ти ж розумієш, що це повинна бути настільки приваблива і серйозна особистість, щоб у нас були переконливі аргументи... А він хоч є членом якоїсь політичної організації?
- Та.., поки що – ні. Хіба це зараз головне? Головне – людина.
- Так то воно, так... Але, наприклад, значна частина нашої первинної організації взагалі проти висунення власного кандидата, оскільки на рівні міста Демблок вже сформовано. Як їх переконати?
- А ви приходьте до нас у відділ на презентацію кандидата. Георгій буде представляти свою програму. Правда.., це буде трохи конспіративно. Зберемось після роботи в лабораторії, зачинимось. Там будуть лише ті, кого ми особисто запросимо.
Сергій передав цю розмову керівникові своєї організації, Ксенофонту В’ячеславовичу і в призначений час, після роботи вони вдвох прийшли до лабораторії, що знаходилась в іншому віддаленому корпусі. Хоча у подвір’ї вже було темно, загального світла не вмикали. Натомість ввімкнули лише невелику настільну лампу. В її світлі, що линуло з одного кутка приміщення, обличчя людей висвічувались таємничими тінями. Невеликий натовп запрошених, осіб з двадцять, стояв посеред лабораторії між столами з приладами, між обладнанням, електричними та витяжними шафами, оцинкованими трубами витяжних систем. Усе це відбивало на стінах і п’ятиметровій стелі химерні тіні.
Петро представив Георгія, після чого той почав розповідати про себе. Голос його спочатку виривався з грудей глухувато, ніби ще соромлячись першого досвіду вільного, не скутого компартійними пересторогами, вступу. Та з кожною наступною фразою міцнів, набирав сили, доки не заполонив гучною луною весь простір лабораторної зали.
Виступ Георгія справив на слухачів гарне враження, як чогось свіжого, непересічного. У будь-якому разі стіни цього інституту з досить консервативним і конформістським керівництвом досі такого не чули.
- Ну як, Ксенофонте В’ячеславовичу, яке Ваше враження? – запитав Сергій, коли вони вже йшли двором інституту до прохідної. Окремі купки людей просувалися оддалік сірими тінями, стиха перемовляючись собі. Листопадова мряка вихоплювалась із темряви світлом поодиноких ліхтарів, сідала на обличчя ледь відчутними бризками, пронизувала тіло холодом вогкості.
- Зрозуміло, багато з того, що цей Кожевін промовляв, ми вже чули з трибун, на телебаченні і радіо. Але ж, це діло наживне. Почне частіше виступати – з’явиться і досвід, і свій стиль. Мені здається – треба його підтримати.
- А як Ви оцінюєте присутність Хорькова з парткому? Або в самому парткомі не все в порядку і там визріває розкол, або ж перед нами був розіграний гарний спектакль.
- З якою метою?!.. Не думаю. Скоріше можна пристати до першого варіанту. Кілька днів тому до мене підходила дівчина з парткому і запропонувала в одній з двох їхніх кімнат влаштувати дискусійний клуб громадських організацій. Ще кілька місяців тому я б не зміг би такого собі й уві сні уявити.
- А я думаю, вони просто мають намір таким чином тримати нас під контролем. Щоб ми всі були у них постійно в полі зору. І “жучків” у тій кімнаті, мабуть, достатньо. Як казав Мао Цзедун: “Треба дати розквітнути серед трав ста квіткам, а потім пройтися з ножицями і зрізати їх”. Так і з нами зроблять. Сподіваюсь, Ви не пристали на цю пропозицію?
- Та ні! Хіба Ви вважаєте, що я такий наївний? А щодо Георгія, то треба буде до нього ще придивитись. Та все ж, я за те, щоб підтримати його. Але за умови, що хтось із нашої організації увійде до його штабу. Може Ви, Сергію, візьметесь? Це буде для Вас гарний досвід.
- Може й так. Треба подумати.
- А що там думати?! Часу на це нема! Треба терміново готуватися до інститутських зборів. Задіяти всіх, кого можна зібрати в залі. Це копітка робота і необхідно встигнути.
- Ну, що ж, добре. Якщо домовимось, то я візьмусь...
І таки прийшлось впрягтися в цього плуга. За кілька днів, що залишились до зборів, вдалось переговорити з активістами більшості відділів і загітувати значну кількість людей прийти на збори з висування кандидата. Зазвичай, у попередні роки народ на всілякі збори доводилось затягувати з великими труднощами, та й то – цим займалась адміністрація. Ось і цього разу люди, що запрошувались на цю передвиборчу акцію по лінії адміністрації, під різними приводами “просачкували”. І так вийшло – у день зборів в залі зібралось, переважно, демократично налаштоване коло активістів. Дивно, що керівництво інституту до останнього моменту цього не зрозуміло, інакше випадку збори просто відмінили б.
У президії зборів з самого початку місця зайняли майже всі заступники директора інституту, вважаючи за звичкою, що все піде за сценарієм, розробленим заздалегідь: хто в президії, хто за ким виступає і що говорить, кого висувають і як голосують. Але ж і протилежна сторона все це спланувала на свою користь і – досить ретельно. Підготували й кілька виступаючих, що будуть агітувати за Кожевіна. Великі сподівання покладалися при цьому на ветерана інституту, слюсаря Михайла Білоруса, що користувався значною повагою не лише серед співробітників, але й у керівництва.
Початок зборів затримувався, як завжди – чекали директора інституту. Зала була сповнена монотонним гамором, що поширювався своєю поліфонією під високу стелю, до сцени, де стиха перемовлялись усміхнені зами, вилітав у простори фойє ген – до “курилки” біля туалету. Але ж ось, все стихло і всі на хвильку підвелися зі своїх місць, вітаючи директора. Поважний, у літах, академік звичним розміреним тоном розпочав збори:
- Дорогі колеги! Дозвольте привітати вас на цих зборах і подякувати за прояв громадянської свідомості й активності. Наша країна переживає зараз складний історичний період загальної перебудови, вступ до епохи гласності. Радянський Союз перебуває на етапі глибоких і багатогранних змін в економіці, у внутрішній і зовнішній політиці. Держава повертається обличчям до простої людини. Ми йдемо від одного образу та форм життя до інших, змінюємо політичну систему, впроваджуємо іншу модель економіки. Ясно, що з цього приводу можуть відбуватися дискусії, з’являтися сумніви, виявлятися різні точки зору. І це дуже важливо, тому що йдеться про долю держави. Суспільство змінюється кардинально, змінюється на принципах демократії і гласності…
У тому ж стилі вступна промова, скомпільована з різних газетних передовиць, тривала ще хвилин двадцять. Перший збій у розміреному ході запланованих подій стався під час обрання складу президії. До її складу, заздалегідь сформованого керівництвом, зал запропонував і своїх представників. Навіть це раніше було б чимось нечуваним. Коли ж справа дійшла до висунення кандидатур – ще одна непередбачуваність. Окрім офіційно запланованої кандидатури заступника директора Степанченка та “альтернативної” кандидатури, підготовленої також керівництвом як данину розгулу демократії, несподівано пропонується із залу кандидатура простого наукового співробітника Георгія Кожевіна. Головуючий, на свою біду, спочатку не відчув якоїсь загрози поставленим планам, оскільки побачив у цьому спонтанний поклик до демократії кількох особистих приятелів Кожевіна.
Виступ Степанченка за завчасно підготовленим з допомогою парткому папірцем звучав по-брежнєвськи, монотонно, а тому нічим не запам’ятався. “Альтернативник” з перших слів став хизуватися перед аудиторією тим, що півроку провів за кордоном і навчився там усіх премудростей ринкової економіки. Єдине, що можна було б згадати з його виступу, це те, що для зв’язування кожних двох слів у реченні він застосовував екзотичне на той час слово “менеджмент”. Але, оскільки аудиторія науковців була далека не тільки від незнайомої тоді ще ринкової економіки, але й від економіки взагалі, то сприйняла цей термін на рівні словника Елочки Людоїдки.
Після цього головуючий, глянувши у шпаргалку з заготовленим планом проведення зборів, запропонував переходити до обговорення кандидатур, забувши, що є ще один кандидат. Зал одразу загомонів:
- А Кожевін? Про Георгія Кожевіна забули! Він ще не виступав!
- Добре, добре. Вибачте. Тихіше, будь-ласка! Зараз надамо йому слово. Георгію Івановичу, Ви готувались до виступу? Зможете щось сказати? Тоді прошу, ідіть до трибуни.
Георгій, якому до цього вже кілька разів поспіль довелось виголошувати свою програму, виступ розпочав досить рішуче, ніби досвідчений оратор. Розповів про необхідність досягнення Україною дійсного суверенітету, про деідеологізацію економіки, про ліквідацію монополії однієї партії на політичну владу, скасування незаконних привілеїв для партійної і владної еліти. Почувши такі сміливі висловлювання, президія спочатку почала стурбовано перешіптуватись, необачно забувши відвести убік мікрофони, та через деякий час притихла, відчувши схвальну реакцію залу.
Коли почалось обговорення, на підтримку кожного з висунутих від керівництва кандидатів виступило по одному з підготовлених агітаторів. Усі інші, хто після цього почав піднімати руку з зали, почали один за одним виступати на підтримку Кожевіна і тим самим з кожною хвилиною все більше й більше відводити хід засідання від заготовленого сценарію, так ретельно опрацьованого інститутською трійкою – керівництвом, парткомом і профкомом. Тому, коли руку підняв сивий ветеран Михайло Білорус, головуючий радісно замахав йому рукою, запрошуючи до слова і сподіваючись, що той своїм авторитетом і поважним словом поставить цих вискочок на своє місце. Білорус важко піднявся з місця на своїх натруджених ногах і сиплим прокуреним голосом промовив:
- Товариші! Я вважаю, що ми, ветерани, вже віджили своє. Зараз у країні відбуваються такі бурхливі зміни, що саме час дати дорогу молодим енергійним, таким, як Георгій Кожевін. Мені дуже сподобалось усе, що він говорив. Сподобалось те, з яким бажанням і запалом він хоче щось зробити для покращення нашого життя. Саме такі люди як Кожевін потрібні зараз у політиці. Тому я вважаю, що саме його ми сьогодні повинні підтримати.
Не встиг ще Білорус під бурхливі оплески опуститись на свого стільця, як у залі піднявся гомін:
- Вірно! За Кожевіна! Голосуймо!!
Більшість президії була зовсім спантеличена таким розгортанням подій. Один із замів намагався ще збити напругу пристрастей, нагадавши, що у такій поважній справі, як вибори до Верховної Ради, головне – не енергійність і бажання, а великий досвід, якого у Кожевіна може не вистачити. Але його голос все одно потонув у морі людського галасу. А, між тим, час невідворотно наближався до необхідності розпочати процедуру голосування. У головуючого ще зберігалась остання надія, коли він запропонував провести голосування у відкритому режимі. Він подумав: “Одна справа – підгавкувати із-за спин, а інша – відкрито виступити проти керівництва і проти його кандидата”. Однак, і остання надія також померла, як останнє кроленя із зараженого чумкою виводка. За “несіяного” Кожевіна віддало голоси вдвічі більше присутніх у залі, ніж за обох інших висуванців. Як стало потім відомо Сергієві, директор інституту сприйняв те, що відбулось, чомусь на свій особистий рахунок, як вотум недовіри до керівництва, як ляпас.
Між тим, у Георгія розпочався період оформлення документів для реєстрації як кандидата, оформлення довірених осіб, одним із яких став Сергій. Настав період розгортання передвиборчої кампанії. Спроба залучити Георгія до числа кандидатів від Демблоку спочатку не мала успіху, оскільки він не був членом жодної демократичної організації. Але тут вже виявив наполегливість Ксенофонт В’ячеславович – він пообіцяв прийняти Кожевіна до свого первинного осередку на найближчому засіданні. Після цього проблему включення до Демблоку вдалось владнати.
Якось Сергію зателефонувала і запросила до себе знайома з комітету комсомолу інституту. Кілька років тому, ще коли був молодим спеціалістом, Сергій деякий час був комсоргом свого відділу, тому дівчат з комітету знав добре. Зайшовши до кімнати, він побачив, що там вже зібралось з десяток людей з громадських організацій інституту та всі комітетники.
- Доброго дня. Тут, я бачу, цілі збори. З якого ж це приводу?
- Заходьте, Сергію. Зараз ми будемо слухати виступ одного з кандидатів по нашому округу. Це – Михайленко Тарас. Ми записали на магнітофон його виступ у ВУЗі, де він очолює комсомольську організацію.
- Але ж, ми висунули від нашого інституту свого кандидата?
- А ви послухайте. Це ж цікаво. Може вам сподобається.
Сергій здивовано озирнувся на інших, що розсілися в кімнаті – хто на стільцях, а хто і просто присів на столах і підвіконнях. Всі навперебій одразу загомоніли:
- Ми теж казали про нашого Кожевіна. Та вже гаразд, трохи послухаємо, раз запросили.
Сергій лише встиг подумати про те, наскільки в головах людей ще засіло сприйняття парткому і комітету комсомолу як чогось, наближеного до керівництва інституту, а тому й – підсвідоме небажання відверто з ними конфліктувати. А магнітофон вже працював і під його рівномірне вуркотіння лунав гулкий голос Тараса. “Трибунної пафосності забагато, - зауважив про себе Сергій, - але чогось нового я не чую. Всі ці сентенції мені вже багато разів доводилось слухати. Не хочу я більше брати участь у цьому рекламному спектаклі!”. Уголос же сказав:
- Послухайте, дівчата! А вам що, якась рознарядка згори пішла – агітувати всіх за Михайленка?
- Та ні, ні! Що Ви, Сергію! Це – наша власна ініціатива. А що, хіба він погано виступає? Головне – сміливо, рішуче. І красиво. Справжній оратор! – почервонівши почала переконувати кучерява брюнетка Яна.
- Я вважаю – все це несерйозно! Якщо ми вже висунули від інституту свого кандидата, то, подобається комусь, чи ні, а треба підтримувати саме його. До побачення!
Сергій пішов до виходу, слідом за ним один за одним потягнулися й інші… Ще раз почути виступ Михайленка Сергію довелось на черговому мітингу біля Центрального стадіону. Площа майоріла жовто-блакитними прапорами. Їх яскравий колір ніби зігрівав колючу морозну свіжість сонячного січневого дня. Пару разів хтось несміливо підняв і знову сховав червоно-чорного прапора. На той час це виглядало ще досить епатажно. Черговий оратор закінчив оспівувати світлий життєвий шлях Андрія Дмитровича Сахарова. Коли оголосили наступного виступаючого, Сергій раптом почув знайоме ім’я Тараса Михайленка. До мікрофону підбіг невисокого зросту худорлявий хлопець з палаючими очима і гугнявим високим голосом почав заповнювати простір пристадіонної площі. В такт своїм словам, що він їх ніби забивав цвяхами у дошку, Тарас розмахував кулаком, в якому стискав зім’ятого кашкета. У Сергія виникла якась ще явно не оформлена асоціація, але вже через кілька секунд він згадав: квітень 1917 року, Фінляндський вокзал, броньовик. – Щось, мені здається, він явно косить під Ульянова, - зауважив про себе Сергій. – Не зійти мені з цього місця, якщо він вдома не репетирував перед дзеркалом за системою Станіславського…
Між тим, наближалось 21 січня. На цю неділю планувалось здійснення акції “Ланцюг злуки” – вишикувати людей від Києва до Львова, які б узялись за руки і показали, що Україна єдина і нікому не вдасться її розколоти. Досвід таких акцій уже був у Балтиці, крім того, незадовго перед цим деякі гарячі голови на заході України почали агітувати за негайне відокремлення від СРСР, а якщо вся Україна на це не пристане, то відокремитись хоча б одній Західній. “Ланцюг злуки” став фактично першою такого масштабу всеукраїнською акцією, спланованою силами опозиції досить організовано.
Ксенофонт В’ячеславович та Сергій запросили взяти в ній участь і Георгія разом зі своїм виборчим штабом. І от, в неділю вранці на автобусах виїхали на вказаний N-й кілометр Житомирської траси. Погода з самого ранку була мрячною. Час від часу пробивався мокрий сніг. Закручений вітром, що підбивав одяг з усіх боків, він сліпив очі і сипав за комір. Доки їхали автобусом, ноги задубли від холоду. Зігрівало лише відчуття святкового настрою, підйому, внутрішнього виклику при такому масовому виступі демократичних кіл без організуючої ролі влади.
Близько 10 ранку виїхали на проспект Перемоги. Уздовж траси вже стояла сила-силенна народу. Перед ними шикувалась шеренга людей, що потроху почали формувати „ланцюг”. Щоб трохи зігрітись, люди пританцьовували, розмахували руками, викрикували різні гасла. Автобуси просувались колоною. За містом, після автостанції “Дачна” стало трохи вільніше. Автобуси почали набирати швидкість. Спочатку порідів і щез натовп за шеренгою, а потім з’явились розриви і в самому ланцюгу. Заметіль не вщухала. Спочатку сніг падав на голу землю і танув, та через деякий час все ж утворилась тонка біла ковдра. Автобус почав гальмувати – певно під’їхали до визначеного пункту. Це якраз було посеред якогось селища – вздовж траси з обох боків крізь заметіль проглядали похмурі постаті сільських хат, дахи яких теж потроху почали вкриватися снігом. Через хвіртки де-не-де виглядали селяни і трохи здивовано та стривожено споглядали на трасу. Шеренга людей в цьому місці поки що була досить розрідженою – народ розтягнувся десь метрів на 7-8 одне від одного. Ще було хвилин із сорок до дванадцятої. Потроху почали виходити з автобуса, підставляючись під сікучу суміш вітру зі снігом. Піднімали коміри курток, оглядались, щоб визначити – з якого боку дме і стати спиною. Пролунав голос старшого в автобусі:
- Розподіляйтесь вздовж траси на вільні місця! Посувайте тих, що вже стоять. Панове, посуньтесь! Розійдіться трасою! І не скупчуйтесь – ще встигнете побалакати. Рівномірно ставайте, рівномірно!
Автобус рушив і кудись від’їхав. Коли новоприбулі розійшлись, відстань між людьми у шерензі скоротилась метрів до п’яти. Потім ще трохи зсунулись – певно, в інших місцях траси народ теж поступово прибував. Кілька ентузіастів вирішили загітувати селян взяти участь в акції, збігли з траси в кювет і побігли, залишаючи сірі сліди на пожухлій засніженій траві, до найближчих подвір’їв. Але, коли вони почали наближатись до селян, більшість із них одразу поховались за парканами, ляскаючи клямками хвірток. Дві бабусі, що залишились, вислухали пропозицію приєднатись до ланцюга і почали злякано відмахуватись руками. Потім, на всяк випадок, щоб їх не побачив бува голова колгоспу, теж пішли у свої подвір’я.
А траса, між тим, жила своїм життям. Уздовж неї в обох напрямках, окрім машин, що їхали у своїх справах, почало з’являтись багато легковиків, які дефілювали туди-сюди явно з цікавості, або із завданням – подивитись на ланцюг. Деякі з них безперервно сигналили, через відкриті вікна висувались розмахуючі руки та прапорці. Раз у раз з проблисковими вогнями проносились на великій швидкості міліцейські машини – спочатку в один бік, потім – назад у місто.
Хлопці, щоб не замерзнути, пересувались уздовж своєї дистанції, перемовляючись на ходу:
- Цікаво було б проїхатись трасою далі – чи всюди є ланцюг?
- Або на вертольоті.
- Який вертоліт у таку погоду?!
- А може пригальмувати машину? З тих, що їдуть у місто. Хай розкаже, що там зліва робиться.
- Що ж, можна і спробувати. Якщо тільки хтось зупиниться.
Через деякий час вдалося зупинити “Жигулі”, колір яких важко було розгледіти під шаром розмоклого зі снігом бруду. Водій привітно висунувся через віконце, піднявши вгору три пальці на руці:
- Слава Україні!
- Героям слава! Скажіть, яка там ситуація складається? Багато народу?
- Ой, хлопці! Таке діється. Я такого ще не бачив. Скільки їду, народ стоїть і стоїть. Може трохи рідше, ніж тут, але значних розривів нема. Скільки ж вас всього?
Сергій ніби чекав такого запитання:
- Я тут, щоб відволіктись від погоди, ходив і прикидав, скільки може бути людей до Львова, то у мене вийшло десь тисяч 100-150.
- А автобусів скільки?
- Та мабуть від трьох до п’яти тисяч. Якби нас ще село підтримало, то було б ще більше народу.
- Їх теж можна зрозуміти, - додав Георгій, - в селі кожен – як на долоні. Що б не зробив – усе село вже про це знає. А голова колгоспу, голова сільради – це місцеві боги. Від них же все життя селян залежить. Спробуй голові показати, що ти щось маєш проти радянської влади, яка того ж голову місцевим царем зробила. От і бояться.
Водій на прощання помахав рукою:
- Тримайтесь, хлопці! Ми з вами!
Десь через годину почали повертатись автобуси і забирати людей назад у місто. Їхали стомлені і притишені масштабністю події, яку довелось пережити, але в піднесеному настрої, мріючи як-скоріше потрапити додому, зігрітися чаркою горілки та гарячим чаєм, побачити телевізійні новини з коментарями. В автобусі не пили, побоюючись якихось провокацій з боку влади.
Вже наступного дня Сергій відчув з передач по телебаченню та газет, що країна змінилась. Влада, яка до цього дивилась на демократів зверхньо й іронічно, дозволяючи, як дітям, бавитись у політику, зрозуміла, що з такою силою потрібно рахуватись, і дуже серйозно. Як потім, через два роки, показали подальші події, влада зуміла зробити для свого самозбереження вірні висновки, демократи ж, навпаки, не зуміли повною мірою скористатися своєю моральною перемогою. Владні структури, які до цього дня вважали, що при необхідності для наведення необхідного порядку достатньо буде застосувати міліцію, зрозуміли свою помилку і вирішили скористатися старою мудрістю: “Якщо рух неможливо подолати, то його треба очолити”. Усі гасла і символи демократів і націонал-патріотів було перейнято і використано владою на президентських виборах 1991 року.
А поки що романтичний період розквіту демократичного руху був на злеті, що й призвело до перемоги на багатьох округах, у тому числі, і до перемоги Георгія Кожевіна.
ID:
482660
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.03.2014 01:51:25
© дата внесення змiн: 01.03.2014 01:51:25
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
